Департамент освіти та науки Івано-Франківської міської ради

Мовленнєва компетентність учня

Мовленнєва компетенція дітей визнана однією з провідних базових характеристик особистості, що формується в процесі її розвитку. Означений феномен включає в себе вміння адекватно й доречно практично послуговуватися мовленням у конкретних ситуаціях спілкування, використовуючи задля цього як мовні (інтонація), так і немовні (міміка, пантоміміка) засоби виразності мовлення. Мовленнєвий розвиток дитини зумовлений формуванням мовленнєвої, художньо-мовленнєвої, комунікативної компетенцій, що забезпечують її повноцінне спілкування в людському суспільстві. Дитина з добре розвиненим мовленням легко вступає в спілкування з оточуючими, може зрозуміло висловлювати свої думки, бажання, задавати питання, домовитися з однолітками про спільну діяльність. Інша ситуація складається з дітьми, які мають порушення мовлення. Невиразне мовлення дитини утруднює її взаємини з людьми і нерідко накладає відбиток на її характер. На думку В.І.Селіверстова, “відсутність стимулу і бажання говорити, боязнь мовленнєвого спілкування призводять до того, що мова дитини стає тьмяною, млявою, тихою, невиразною”.

 

Найбільш значущим для дитини6-7 років єперехід у новий соціальний статус: дошкільник стає школярем. Перехід від ігрової діяльності до навчальної суттєво впливає на мотиви і поведінку дитини. Якість навчальної діяльності залежатиме від того, наскільки були сформовані наступні передумови в дошкільному періоді:

- хороший фізичний розвиток дитини;

- розвинений фізичний слух;

- розвинена дрібна моторика пальців рук, загальна моторика;

- нормальне функціонування ЦНС;

- володіння знаннями й уявленнями про навколишній світ, простір та час, рахункові операції);

- довільна увага, опосередковане запам’ятовування, уміння слухати вчителя;

- пізнавальна активність, бажання вчитися, інтерес до знань, допитливість;

- комунікативна діяльність, готовність до спільної з іншими дітьми роботи, співпраці, взаємодопомоги.

Шкільне навчання ставить перед дитиною нові вимоги до її мовлення, уваги, пам’яті. Мовленнєва компетентність учняоцінюється за рівнем засвоєння дитиною рідної мови як засобу спілкування.

 

Перерахуємо критерії мовленнєвої компетентності:

1. Сформованість звукової сторони мови (дитина повинна володіти правильною, чіткоювимовою звуків всіх фонетичних груп).

 

2. Сформованість фонематичних процесів (уміння чути і розрізняти, диференціювати фонеми (звуки) рідної мови).

 

3. Готовність до звуко-буквеного аналізу і синтезу звукового складу мовлення:

·        уміння виділяти перший голосний звук із складу (слова);

·        аналіз голосних із трьох звуків типу «ауи»;

·        аналіз оберненого складу (голосний – приголосний) типу «ап»;

·        вміння чути і виділяти перший та останній приголосний звук у слові й так далі;

·        використання термінів «звук», «склад», «слово», «речення», звуки «голосний», «приголосний», «дзвінкий», «глухий», «твердий», «м’який»;

·        уміння працювати зі схемою слова, розрізною азбукою.

 

4. Достатній рівень лексичного запасу та уміння:

·        користуватися різними способами словотворення, правильно вживати слова зі зменшувально-пестливим значенням, уміння утворювати слова в потрібній формі;

·        виділяти звукові й смислові відмінності між словами «хутряна», «хутряний»; утворювати прикметники від іменників.

 

5. Сформованість граматичної будови мови:

·        уміння користуватися розгорненим фразовим мовленням;

·        уміння працювати з реченням; правильно будувати прості речення, бачити зв’язок слів у реченнях, поширювати речення другорядними й однорідними членами;

·        уміння працювати з деформованим реченням, самостійно знаходити помилки та усувати їх; складати речення за опорними словами і малюнками.

 

6. Володіння навичками переказу, розповіді, зберігаючи зміст почутого; самостійного складання розповідей-описів, розповідей за уявою.

 

7. Комунікабельність, володіння комунікаційними навичками (використання як мовних (інтонація), так і немовних (міміка, жести) засобів виразності мовлення.

 

Уповільнений темп фізичного та інтелектуального розвитку - децелерація - з’явився в нашому суспільстві на межі ХХ і ХХI ст. Діти, які йдуть в 1 клас, мають обмежений словниковий запас, слаборозвинену дрібну моторику, неадекватні емоції й так далі. У багатьох спостерігаються стійкі мовленнєві порушення.

У дітей–логопатів відмічається несформованість багатьох психічних функцій:

·        зорового аналізу й синтезу;

·        просторових уявлень;

·        слухової та мовної диференціації звуків мовлення;

·        порушення уваги, пам’яті, емоційно – вольової сфери.

Поєднання дефектів звуковимови з несформованістю психічних процесів призводить у свою чергу до порушень окремих операцій письма та писемного мовлення взагалі. Досить часто поруч із патологією усного мовлення існують і порушення писемного мовлення.

 

Для виховання повноцінного мовлення потрібно усунути все, що заважає вільному спілкуванню дитини з колективом. Адже в сім’ї дитину розуміють з півслова, і вона не почуває себе ніяково, якщо її мовлення недосконале. Проте поступово коло зв’язків дитини з навколишнім світом розширюється; і дуже важливо, щоб її мовлення добре розуміли й однолітки,й дорослі. Ще гостріше постає питання про значення фонетично правильного мовлення під час вступу до школи, коли дитині потрібно відповідати і ставити запитання в присутності всього класу, читати вголос (недоліки мовлення виявляються дуже швидко). Особливо необхідною стає правильна вимова звуків і слів при опануванні грамотою. Молодші школярі пишуть переважно так, як говорять, тому серед неуспіваючих школярів молодших класів (в першу чергу з рідної мовита читання) виділяється високий відсоток дітей із фонетичними порушеннями. Це одна з причин виникнення дисграфії (порушення письма) і дислексії (порушення читання).

 

Школярі, в яких відхилення в мовленнєвому розвитку стосуються лише порушень вимови одного чи декількох звуків, як правило, вчаться добре. Такі недоліки мовлення зазвичай не позначаються негативно на засвоєнні шкільної програми. Діти правильно співвідносять звуки і букви, не допускають у писемних роботах помилок, пов’язаних із недолікамизвуковимови. Серед таких неуспіваючихпрактично немає.

 

Школярі з несформованою звуковою стороною мовлення (вимова, фонематичні процеси), як правило, замінюють і змішують фонеми, схожі за звучанням, або артикуляції (шиплячі - свистячі; дзвінкі - глухі; тверді- м’які, р - л). Вони мають труднощі в сприйманні на слух близьких звуків, не враховують різне смислове| значення цих звуків у словах (качка - тачка). Такий рівень недорозвитку звукової сторони мовлення перешкоджає опануванню навичками аналізу й синтезу звукового складу слова і служить причиною появи вторинного дефекту (дислексіїта дисграфії, як специфічних порушень при читанні і письмі).

 

У школярів поруч із порушеннями вимови звуків може спостерігатися недорозвиток фонематичних процесів і лексико-граматичних засобів мовлення (загальний недорозвиток мовлення). Вони відчувають значні труднощі при читанні таписьмі, що ведуть до стійкої неуспішності з рідної мовита інших предметів.У таких дітей вимова звуків частіше буває змазаною, невиразною, в них спостерігається яскраво виражена недостатня сформованість фонематичних процесів, їх словник обмежений, граматичне оформлення усних висловлювань рясніє специфічними помилками; самостійне висловлювання в межах повсякденної побутової тематики характеризується фрагментарністю, бідністю, смисловою незавершеністю. Відхилення в розвитку усного мовлення створюють серйозні перешкоди при навчанні письма і правильного читання. В письмових роботах цих дітей наявні всілякі специфічні орфографічніта синтаксичні помилки.

 

Для швидкого та ефективного подолання труднощів засвоєння грамоти у школярів доцільно використовувати спільні зусилля вчителів, вчителя - логопеда, практичного психолога та батьків. Наступність у роботіпедагогів полягає в наступному: логопед для виконання своїх завдань бере граматичний матеріал, який діти вивчають на уроці; а вчитель, у свою чергу, повинен виправляти вимову звуків, які вже є поставленими логопедом, стежити за диханням та інтонаційною виразністю мовлення школярів.

 

Логопед і вчитель початкових класів повинні ставити єдині вимоги до учня з мовними відхиленнями. При цьому необхідно:

- враховувати структуру порушення і підбір відповідного мовного матеріалу для кожного школяра (як на логопедичних заняттях, так і на уроках);

- враховувати вікові особливості дітей;

- адаптувати програмові вимоги до учнів з урахуванням можливих специфічних (мовних) помилок і надання випереджаючої допомоги для їх запобігання;

- здійснювати індивідуальний підхід на тлі колективної діяльності;

- закріплювати знання, уміння і навички, отримані як на логопедичних заняттях, так і на уроках;

- надавати навчанню виховного і розвиваючого характеру;

- всесторонньо розвивати особистість учня.

 

Як показує практика, подібні вимоги сприяють підвищенню результативності логопедичної роботи й кращому засвоєнню навчального матеріалу даними дітьми.

Результатом співпраці вчителя та логопеда стає підвищення успішності й якості знань у школярів, які мали на початок навчального року мовленнєві порушення. В узагальненому вигляді взаємозв’язок у роботі логопеда і вчителя початкових класів повинен ґрунтуватися на гармонії і співпраці.