Департамент освіти та науки Івано-Франківської міської ради

Щодо відзначення в Україні 500-річчя Реформації



1/9 -100 від 23.02.2017

 

Органам управління освітою обласних, районних, міських (районних у містах) державних адміністрацій, Інститутам післядипломної педагогічної освіти, навчальним закладам

 

Щодо відзначення в  

Україні 500-річчя Реформації

 

На виконання Указу Президента України № 357/2016 від 26.08.2016 «Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації», розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року №935-р  «Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення в Україні 500-річчя Реформації» Міністерство пропонує провести такі заходи: тематичні наукові конференції, симпозіуми, засідання за круглим столом, семінари, інші наукові та просвітницькі заходи.  

Просимо заходи, що будуть проводитися в навчальних закладах, активно висвітлювати на web-сторінках навчальних закладів та органів управління освітою. Звітування та зворотного інформування ця робота не потребує.

При цьому надсилаємо інформаційні матеріали.

         Додаток: на 17 арк.

 

 

Заступник Міністра                                                                    Павло Хобзей 

 

 

 

 

 

 

 

Євтушенко Р.І.  481 32 01

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток до листа МОНУ

         №1/9 -100 від 23.02.2017

 

 

Поняття, причини і структура Реформації. Світська історіографія дає переважно широке визначення Реформації (лат. reformatio – перетворення, виправлення), розглядаючи релігійні процеси у контексті соціальних. Наприклад, Реформація – є «однією з найбільших подій всесвітньої історії, якою позначається період Нового часу, що охоплює XVI -  першу половину XVII ст.». Часто її називають «релігійною (церковною) Реформацією, хоча вона мала значно ширше значення, будучи важливим моментом… у політичній, культурній і соціальній історії Західної Європи»[1]. Подібні визначення подано у багатьох сучасних наукових працях і словниках, де акцентовано на суспільно-економічних (розвиток міського руху, формування ринку і «середнього класу»), політичних (партикулярні устремління старих і зародження нових національних держав) і духовних передумовах Реформації (ренесансне вільнодумство, піднесення національних культур, демократизація освіти). При цьому наголошується на протистоянні економічно змужнілих європейських володарів з імператорами Священної римської імперії (міждержавне утворення в Європі у 962-1806 рр.). Перші прагнули політичної незалежності і самостійності. Другі – збереження імперії, маючи у цьому могутнього союзника – Західну (Католицьку) Церкву, котра, претендуючи на духовний універсалізм, також зазіхала, через інститут папства, на земну владу. Відтак, успіх Реформації значною мірою визначила підтримка місцевих еліт, зацікавлених у поваленні імперії та її союзників. У деяких країнах (Англії, Франції, Польщі, Угорщині) дворянство і, частково, королівський двір симпатизували політичному потенціалові Реформації. В інших регіонах (частині німецьких князівств, у Скандинавії, північних землях Швейцарії і Нідерландів), де поєднались інтереси нобілітету і широких суспільних верств, Реформація перемогла імперські сили і папську курію.   

У вузькому значенні Реформацію розуміють винятково як релігійний феномен, зумовлений кризою Західної Церкви (формалізація церковного життя, занедбання апостольських ідеалів, диктат папства у християнському світі) і потребою її реформи. У XIII-XVI ст. на оновленні Церкви наполягали ліонський купець П’єтро Вальдо і вальденси, професор з Оксфорду Джон Вікліф і лоларди, празький священик Яг Гус і гусити, флорентійський чернець Джіроламо Савонарола і філософ-гуманіст Еразм Роттердамський. У XV-XVI ст. частина католицьких прелатів і професорів – учасників Пізанського (1409), Констанцського (1414-18), Базельського (1431-49) і Латеранського (1516) соборів прагнула втілити теорію соборного управління, за якою не папа, а християнська спільнота, представлена собором, є вищим суддею у Церкві.

Папство зуміло взяти гору над опонентами. Однак це була «Піррова перемога»: спротив реформі змусив багатьох її симпатиків виступити проти Церкви[2]. Брутальна реакція Риму на цей виступ – насамперед, на 95 тез проти практики індульгенцій німецького ченця і професора з Віттенбергу Мартіна Лютера – радикалізувала церковну опозицію і соціально-політичні протести (повстання лицарів і селян у Німеччині, громадянські війни у Швейцарії та Нідерландах), спричинивши публічний виступ на Шпейєрському сеймі 1529 р. прихильників Лютера (які оголосили на ньому свою «Протестацію») і вилившись у масове побиття гугенотів (кальвіністів) у Франції в ніч напередодні дня св. Варфоломія (1572). До середини XVI ст. Європа поділилась на союзників і противників Реформації, ідейне протистояння яких, підтримуване різними державно-політичними силами, переросло у військове. Ця боротьба, котру не вдалося зупинити Аугсбурзькому релігійному миру (1555), загострилась з наступом Контрреформації і призвела до Тридцятилітньої війни (1618-48). Її завершення (Вестфальський мир) знаменувало початок розпаду Священної римської імперії (зокрема, й за конфесійною ознакою) і формування політичної карти нової Європи.

У релігійному розумінні Реформацію часто пов’язують або навіть ототожнюють з  протестантизмом, який постав унаслідок виходу з Церкви багатьох реформаторів і утворення широкого церковно-опозиційного руху. Для ранніх протестантських істориків (Август Неандер, Людвіг Гейссер, Леопольд фон Ранке) Реформація була відродженням істинного християнства, відновленням його біблійних засад та апостольського духу, котрих, на їхню думку, втратила Західна Церква в процесі одержавлення і клерикалізації. Католицькими (почасти й православними) авторами Реформація трактована релігійним розколом, який спотворив реформу Церкви, спричинив «велике повстання проти неї» і вихід за її межі частини християн. Після Другого Ватиканського собору (1962-65) Католицька Церква здійснила нове – екуменічне осмислення минулого. Її історики Йозеф Лортц, Хуберт Єдін, Гі Бодуелл, Джон О’Маллей та ін. саме у контексті Реформації (власне «католицької Реформації, або відродження») оцінюють реформи, розпочаті Римським престолом у XVI-XVII ст. (передусім на Тридентському соборі) як відповідь на виклик протестантизму. Ба більше, «не було би Лютера, не було б і Тридентського собору!»[3]. Відтак, різні візії реформи з боку Протестантських і Католицької Церков визнано в сучасних екуменічних дослідженнях головним релігійним внеском Реформації, навіть попри принципові розбіжності між ними і глибокі катаклізми новочасної Європи[4].

Втім, і протестантська Реформація, маючи в окремих країнах різні підстави розвитку і неоднакову підтримку, виявилася неоднорідною. Сучасна протестантська історіографія (Джордж Вільямс, Алістер МакГрат, Джон Дік та ін.) розрізняє помірковану, або магістерську[5], та радикальну Реформації. Перша не відкинула земну Церкву, лише переосмислила її функцію як посередниці між людиною і Богом та не відмовилась від співпраці з владою. У прагненні зв’язку з історичним християнством прихильники магістерської Реформації зберегли окремі елементи церковної традиції в своїх ученні і культі. Натомість радикальна Реформація у цілковитому запереченні небіблійних засад католицького вчення відкинула також і офіційну Церкву як елемент державного тиску на людину, її природні права і свободи й проголосила ідеал братерства святих, які керуються винятково Словом і принципами апостольського життя. 

Найбільшу підтримку магістерська Реформація отримала з боку еліти, котра використала принцип «cujus regio, ejus religio» (лат. «чия влада, того і віра», прийнятий на імперському сеймі в Аугсбурзі 1555 р.) для зміцнення чи здобуття своїх політичної і церковної незалежності. Прихильниками радикальної Реформації були, переважно, суспільні низи, які пов’язали ідеали духовної свободи з боротьбою проти соціальної несправедливості, за станову рівність і людську гідність.

  Неоднорідність Реформації зумовила розмаїття протестантизму. Виразниками її поміркованих реформ стало лютеранство (визнанням хрещення немовлят, ученням про консубстанцію[6], збереженням елементів церковної літургії, прийняттям ікон, державного статусу Церкви) і, частково, кальвінізм (хрещенням немовлят, співпрацею з владою, критикою віротерпимості). Символ віри в англіканстві («39 статей») виявився синтезом католицьких, лютеранських і кальвіністських догматів; сьогодні консервативне крило його державної («Високої») Церкви симпатизує ідеї відновлення єдності з Римським престолом. Палкими провідниками радикальної Реформації у XVI ст. були анабаптисти, окремі переконання яких (хрещення по вірі, незалежність релігійної общини, свобода совісті) успадкували меноніти, аміші, гутерські брати. Ідейну спорідненість з ними засвідчує сучасний євангельський протестантизм, представлений баптизмом, методизмом, євангельським християнством, п’ятидесятництвом та ін.

  Набувши регіональних особливостей, Реформація справила істотний вплив на духовне піднесення в Європі, насамперед національними перекладами Слова (Лютерові Новий Завіт 1522 р. і повна Біблія 1534 р. у Німеччині, Новий Завіт Вільяма Тіндейла 1526 р. в Англії, франкомовна Біблія Жака Лефевра 1530 р., Біблія Лаврентіуса Петрі 1541 р. у Швеції, Біблія короля Кристияна III 1550 р. у Данії, Женевська Біблія 1560 р., Біблія з коментарями 1562 р. у Нідерландах, Берестейська Біблія 1563 р. у Великому Князівстві Литовському та ін.). Ідеться також про роль Реформації у розвитку національних культур (освітні реформи Філіпа Меланхтона і створення нових університетів, започаткування бюргерської і народної літератури, творчість Альбрехта Дюрера і «золота ера» голландського живопису) та науки (зародження біблеїстики, церковно-історичних досліджень, нових політичних теорій).

  Доктринальна сутність протестантизму. Головним богословським змістом протестантської Реформації стало вчення Мартіна Лютера про виправдання людини однією вірою (Sola Fide). На його думку, прощення гріхів здійснюється не посередництвом Церкви, не скарбницею «добрих діл», накопичених нею (папами, святими, благочестивими християнами), не особистими заслугами віруючого, а винятково милістю Господа. Він обдаровує Своєю благодаттю всіх, хто увірував в Його страждання і смерть, без жодного викупу чи сатисфакції («наша віра буде зарахована нам у праведність»[7]). А віра є особистим переконанням людини у силу Христової жертви, добровільним прийняттям – через Духа Святого – Божої благодаті. Відтак те, що визнано у християнстві як церковні «добрі діла» (формальне слідування обрядам, чернечі обітниці, шанування святих, мощів, ікон, реліквій), не звільняє людину від гріха[8].

У своєму Sola Fide Лютер спирався на тексти Біблії і твори отця Західної Церкви св. Августина. Особливу увагу німецького ченця привернуло Августинове осмислення Послань апостола Павла, зокрема теми Закону і благодаті. Звернувшись до неї, Лютер дійшов висновку: щира віра виводить особу з-під влади Закону, робить її вільною від зовнішнього примусу, людських вимислів і штучних постанов. Німецький реформатор порівнює біблійні сентенції в апостольських посланнях. У апостола Якова: «...чи ви бачите, що людина виправдовується від діл, а не тільки від віри?» (Як. 2:24). І в апостола Павла: «Бо коли Авраам виправдався ділами, то він має похвалу, та не в Бога. Що бо Писання говорить? "Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність"» (Рим. 4:2-3), а також: «Бо я не соромлюсь благовiстя Христового, тому що воно є сила Божа для спасіння всякому віруючому, спочатку юдею, потім i еллінові. У ньому відкривається правда Божа з віри у віру, як написано: "Праведний вірою живий буде"» (Рим. 1:16-17). Отже, наголосив Лютер, Господь не вимагає від людини нічого, крім каяття і віри. Божа благодать дає їй справжню свободу і є завдатком спасіння.

Але якщо спасає лише Господь, ніхто не може на це претендувати, в тому числі Церква. І Лютер заперечив її спасительну функцію. Ба більше: «…кожний, хто освячений Духом або ж особливим даром Божим, найкраще судить про своє власне спасіння…»[9]. При цьому реформатор не відкинув саму ідею Церкви, хоча й поставив під сумнів її ієрархічну структуру: «папське теократичне правління» не відповідає біблійним принципам. Наслідуючи еклезіальні ідеї св. Августина в його передбаченні Божого Граду, Лютер висунув учення про «видиму» Церкву, утворену тими, хто особисто не пізнав Бога та буде Ним засуджений, і «невидиму», що обіймає істинно святих – вони освячені Його благодаттю і будуть Ним спасенні. Сукупність святих складає Небесну Церкву; перебуваючи на землі, вона проповідує правдиве Слово Боже і сповняє таїнства хрещення та Євхаристії, котрі встановив Христос.

Лютерові Sola Fide та еклезіологія підважили віру у Святе Передання. На думку реформатора, якщо спасіння не в Церкві, а у Божому дарі, то істина не у церковних писаннях, а у Святому Письмі. Лютер визнав Богонатхненною одну лише Біблію (вчення про Sola Scriptura), відмовивши у цьому всім релігійним текстам. «Одне, лише одне необхідне для християнського життя, праведності і свободи. І це – святе Слово Боже, Євангеліє Христа…»[10]. Віруючий пізнає Божу істину тільки з Біблії і тільки те у християнському вченні, що не суперечить їй, є дійсно істинним. Якщо ж людина нехтує Словом, то зневажає Бога. А, отже, кожна людина має звернутися до Божого Одкровення. Звідси – Лютерові наполягання на перекладі Святого Письма національною мовою та особливе шанування біблійно-тлумачних текстів і катехизисів.

Заперечивши спасительну місію Церкви, німецький реформатор поставив під сумнів сакральну значимість священства і чернецтва. Якщо благодать не від Церкви, пастирі і ченці не мають особливих заслуг перед Богом і виняткових прав (наприклад, відпускати гріхи або тлумачити Біблію). Перед Богом усі грішні і сповнені надії на прощення, людина ж благодаті уже свята. Лютер відкинув вищість кліру над «миром»: священиками є всі віруючі, які не певним родом занять, а самим своїм  життям, освяченим благодаттю, служать Богові в міру своїх дарувань; церковний служитель вирізняється з-поміж інших лише здібностями і покликанням. «Отже, всі ми, віруючі у Христа, є священниками і царями у Христі, як мовиться в 1-му Посланні Петра 2 [9]: "Але ви рід вибраний, царствене священство, народ святий…"»[11]. Це переконання покладено в основу Лютерового вчення про загальне священство віруючих (Sola Gratia), що зрівняло перед Богом усіх віруючих, незалежно від статі чи статусу, професії чи рівня освіти, й піднесло значення їх повсякденної діяльності. Відтак християнський ідеал служіння Богові обійняв також і буденне життя людини, покликавши її сповняти Божі заповіді у своїх сімейних, професійних, суспільних відносинах. Учення про Sola Gratia сприяло формуванню протестантської соціальної етики, що стала синтезом релігійного (ревність у пізнанні Бога і ширенні Благої Вістки, вивченні Слова і в общинному житті) та земного (дотримання державних законів, прагнення освіти, професійного зросту, сумлінність у праці, плекання сімейних цінностей). Німецький соціолог Макс Вебер (автор твору «Протестантська етика і дух капіталізму») закцентував увагу на тому, як ці принципи втілились у трудовій етиці протестантизму, вважаючи їх важливою релігійною мотивацією економічного успіху особи. 

  Доктринальна система лютеранства узагальнена у Малому та Великому катехизисах і «Шмалькальденських членах» Мартіна Лютера, «Аугсбурзькому віросповіданні» та «Апології аугсбурзького віросповідання» Філіпа Меланхтона, а також у «Книзі згоди». Остання підсумувала розбіжності лютеран з іншими протестантами і суперечки послідовників Лютера, що вплинули на формування лютеранської ортодоксії. В кінці XVII ст. реакцією на ортодоксію і церковний формалізм став рух пієтизму (лат. pietatis – благочестя), започаткований домашніми зібраннями з вивчення Біблії, ініційованих німецьким пастором Якобом Шпенером[12]. Пієтичний рух справив істотний вплив на євангельський протестантизм. 

  Вчення Мартіна Лютера прийняли за основу інші протестантські реформатори, які, водночас, запропонували власні ідеї. Жан Кальвін (поряд з Ульріхом Цвінглі, Теодором Беза, Мартіном Буцером та ін.) заклав доктринальні підвалини кальвінізму[13], найґрунтовніше представлені в його «Настановах у християнській вірі» та узагальнені в національних символічних текстах (Галліканському та Бельгійському віросповіданнях, Гайдельберзькому і Берестейському катехизисах). Швейцарський реформатор наголосив на абсолютній суверенності Бога, Володаря світу і людей, Який наперед знає їхню долю; тому життя людини і весь світопорядок підпорядковані Його прославленню. Стверджуючи цілковите панування Божої волі, Кальвін актуалізував учення св. Августина про абсолютну гріховність людини, відсутність у ній свободи волі і висунув доктрину предестинації (лат. praedestino – наперед визначити), або подвійного передвизначення, за якою ще до створення світу Бог одним людям дарував вічне життя, іншим – загибель. Успіхи обраного у церковній, суспільній, культурній царинах є провіщенням його майбутньої долі. У ставленні до Біблії Кальвін сповідував принцип буквалізму: Слово Богонатхненне, бо прямо продиктоване Духом Святим; істинне лише те, що записане у Біблії; етичний дух Мойсеєвого Закону як прямий вираз Божої волі зберігає актуальність і для християн. Визнаючи лише два таїнства, Кальвін символічно розумів хрещення (як знак відмови людини від гріха та її нового життя) і Євхаристію (в якій хліб і вино, що нагадують викупні страждання Христа, є лише символами Його Тіла і Крові). При цьому Кальвін вважав важливим хрещення дітей задля свідчення їх належності до Христа, а ознаками істинної Церкви – дотримання Слова, викладених у ньому таїнств і принципів церковної дисципліни.

  В кінці XVI ст. доктрину подвійного передвизначення заперечив голландський богослов Якоб Арміній, переконаний у тому, що благодать, дарована через Духа, є достатньою, аби людина могла протистояти гріху. Тому немає абсолютної приреченості на осуд. За Армінієм, в акті обрання Бог лише передбачив конечну долю людини. Вона може вибрати віру і послух чи невір’я і гріх, відтак, співпрацює з Ним у справі спасіння[14].

  Євангельський протестантизм, прийнявши ключові вчення Мартіна Лютера, наслідував ідеали радикальної Реформації. Її рінні спадкоємці (громади менонітів, моравських братів, баптистів, методистів, які виникли у XVI-XVIII ст. і передали духовну естафету євангельським течіям XIX-XXI ст.) прагнули довершити свій розрив з Католицькою Церквою, відкинувши також компромісні, почасти половинчасті зміни її вчення і практики з боку лютеран, кальвіністів, англіканців (наприклад, консубстанцію як модифікацію транссубстанції або державний статус Церкви). Реформаторська візія євангельських протестантів спиралась винятково на Біблію як єдиний критерій у перевірці церковних вчення і практики та на апостольські принципи як найвищий взірець Христової громади. Вони завбачили в католицьких догматах сумнівні доповнення до Апостольського і Нікейського символів, суттєвий вихід за змістовні межі Слова, а у системі папства – змагання за владою, чуже ідеалу Небесного Граду. Перші євангельські протестанти відмовились від співпраці з державою – це знецінює ідеал Христової Церкви, котра не від «світу цього», та церковної ієрархії – вона не відповідає апостольському братерству. А ще заперечили систему формального благочестя, в якій обряди і табу заступили особисте пізнання людиною Бога, тож максимально спростили культову практику. Тобто, усе, що не відповідає Божим настановам, прикладу Христа та Його учнів, віддаляє людину від Бога, є відходом від істини.

Сповідуючи Sola Fide, євангельські протестанти закцентували на ідеї хрещення по вірі: людина має усвідомити свій гріх, щиро покаятися у ньому та особисто прийняти дар благодаті. Це означає відмову від хрещення немовлят і навіть вимогу, запроваджену в анабаптизмі, перехрещення. Адже без віри тих, хто надає і приймає таїнства, вони не чинні. Хрещення по вірі знімає формальні перепони в особистому пізнанні Живого Бога та єднанні з Ним; життя по святості за взірцем Христа максимально наближає людину до її Творця. Більшість течій євангельської традиції відкинули Августиновий песимізм у поглядах на людину. Вона добровільно приймає Божу благодать, бо Господь дарував їй свободу волі для здійснення цього вибору.

Ідеал свободи у Христі, проповідуваний радикальною Реформацією, набув виразного соціо-етичного виміру: її перші адепти оголосили принципову незгоду з будь-якими формами поневолення і насильством над сумлінням. Її наслідники у новомодерну і сучасну епохи стали активними учасниками боротьби проти рабства, соціальної і національної нерівності, за релігійну толерантність і свободу совісті. 

Визнавши абсолютну непомильність Біблії, євангельські протестанти відмовились від біблійного критицизму, заперечивши Передання – від нормативності святоотцівських писань і церковних канонів, окрім деяких, суголосних з Євангелієм, рішень перших вселенських соборів. Це означає також неприйняття богословського лібералізму. І позаяк Біблія – незмінний авторитет, сформульовані у ній євангельські настанови залишаються головним ідейним фундаментом релігійних практики і служіння. Відтак, будь-який віруючий покликаний нести Благу Вістку (Мт. 28:19), наслідувати християнські ідеали (Мт. 5:48), творити справи милосердя і служити ближньому (Лк. 6:36; Лк. 10:25-37; Мт. 12:7; Рим. 12:8). А релігійна громада втілює у своїх структурі та етосі демократичні стандарти, встановлені Христом і апостолами. Більшість євангельських громад є помісними (незалежними у внутрішньому житті), заохочують практику «домашніх церков», даючи простір індивідуальним формам служіння. 

Ввійшовши у суспільно-політичне життя сучасного світу, а в деяких країнах посівши провідні позиції у конфесійних статистиці і процесах, євангельський протестантизм переглянув деякі первісні ідеали радикальної Реформації, насамперед у ставленні до влади. Більшість його спільнот, дотримуючись біблійного принципу надмирської місії Церкви, приймає особистий вибір віруючого у ставленні до військової служби, участі у політичній і державній[15], суспільній і культурній діяльності.

Реформація і постреформаційні течії в Україні. У середині XVI ст. ідеї Реформації поширились у Східній Європі, зокрема і в Україні – завдяки їїдавнім культурним взаєминам з католицьким світом і включенню значної частини її земель до складу Речі Посполитої. Саме польська Реформація справила головний вплив на Україну. Патронами Реформації тут були магнати, зацікавлені в обмеженні королівської влади і Церкви. Їх підтримали шляхта і городяни (тодішній «середній клас»), які, потерпаючи від королівсько-князівського всевладдя, прагнули власних економічних і станових вольностей, здешевлення релігійного культу, усунення (в тому числі через створення незалежних від Костьолу громад) церковного тиску.

Перші протестантські громади в Україні засновано європейськими лютеранами, кальвіністами, чеськими братами, антитринітаріями (социніанами), які оселялися тут, рятуючись від переслідувань. Їхній вплив на місцевий нобілітет посилився після акту Варшавської конфедерації 1573 р., який задекларував релігійний мир у Речі Посполитій. За історичними хроніками XVII ст., протестантські громади до початку Хмельниччини діяли у Галичині, Холмщині і Підляшші, на Волині і Поділлі, Житомирщині, Київщині та у Карпатській Русі. До середини XVII ст. лютерани мали на цих теренах не менше 10, социніани – близько 80, кальвіністи і чеські брати – понад 120 громад.

Елітарний характер польського реформаційного руху, в контексті якого розвивався ранній протестантизм в Україні, перешкодив поширенню у ній анабаптизму на користь течій, пов’язаних з магістерською Реформацією. Найбільшу підтримку мали кальвінізм і социніанство. А лютеранство тривалий час залишалось «вірою» німецьких колоністів – міщан, ремісників, купців; відсутність з-поміж його патронів українських магнатів і шляхтичів, перевага німецької і латинськоїмов у богословських творах і проповідях істотно обмежили місійний потенціал лютеранства. Натомість громади кальвіністів, чеських братів і социніан, підтримувані українською елітою, прагнули адаптації до православної культури: перекладали свої тексти польською (поширеною в усій державі) та іншими слов’янськими мовами, відкривали культурно-освітні заклади для навчання не лише поляків і емігрантів, а також рутенів. Кальвіністи і чеські брати виявили неабияку зацікавленість у міжцерковному діалозі, шукаючи співпраці з патронами, братчиками і кліром Київської Церкви задля спільної протидії Костьолу та унії.

В кінці XVI – першій половині XVII ст. протестанти у східних землях Речі Посполитої виховали плеяду богословів, педагогів, друкарів, суспільних діячів, які залишили слід у політичній і культурній історії. Їхніми зусиллями побачили світ повна польськомовна Біблія (Берестя, 1563), слов’яно-руський переклад «Катехизису» Симона Будного з його власним вступом (Несвіж, 1562), чимало екзегетичних, полемічних, наукових творів. Руськими шляхтичами-протестантами Василем Тяпинським і Валентином Негалевським створено рукописні переклади окремих частин Біблії мовою, наближеною до народної. Деякі перекладні («Катехизис» Будного) та оригінальні твори протестантів («Апокрисис» Мартіна Броневського чи «Антапологія» Євстахія Кисіля) ввійшли в аннали української полемічної літератури.

Наступ Контрреформації, загострення релігійного протистояння в Європі і трагічні події Хмельниччини зупинили подальший розвиток протестантизму в Україні. Більшість його прихильників емігрувала, частина зазнала переслідувань, деякі були страчені, інші – змушені перейти в католицизм чи православ’я.

Відновлення протестантської присутності в українських землях, що внаслідок поділів Речі Посполитої відійшли до Російської імперії, фіксується з другої половині XVIII ст. 1765 р. у Києві засновано німецьку лютеранську громаду, що 1857 р. завершила будівництво церкви св. Катерини. У 1828 р. освячено лютеранську кірху в Одесі (майбутній храм св. Павла). Маніфести (1762, 1763) Катерини II зумовили німецьку колонізацію Південно-Східної України, а з нею – поширення тут громад, які через пацифізм (меноніти) та прихильність до пієтизму (частина лютеран і кальвіністів) зазнавали утисків у Європі. 1772 р. на Чернігівщині оселились гутерські брати, 1789 р. на о. Хортиця – група менонітів. У першій половині XIX ст. 8 німецьких колоній утворили Хортицький менонітський округ, 43 колонії Таврійської губернії – Молочанський округ. Обмежені законодавчо у праві на місіонерство, меноніти заявили про себе успіхами у сільському господарстві і фермерстві, ремісництві і торгівлі.

У середині XIX ст. південні землі України зацікавили європейських місіонерів (зокрема Йоганна і Карла Бонекемперів), ставши осередком лютеранського і реформатського пієтизму. Його адепти заснували позацерковні общини, прагнучи загального братерства і самостійного вивчення Біблії. Проповіді новопієтистів, братських менонітів і баптистських місіонерів (насамперед Йоганна Онкена) знайшли відгук у місцевих православних, які також зорганізували біблійні зібрання, започаткувавши рух штундизму (нім. Die Stunde – година). У 1860-80 рр. він поширився в Херсонській, Катеринославській, Київській губерніях і на Волині, спричинивши «євангельське пробудження», з яким пов’язують свою історію українські баптисти.

  Значним поштовхом до розвитку баптизму, євангельського християнства, адвентизму сьомого дня, а у 20-х рр. ХХ ст. – п’ятидесятництва стали маніфест Ніколая II «Про зміцнення начал віротерпимості» (1905 р.), Перша світова війна, котра відкрила двері новій хвилі місіонерства, і більшовицький переворот у Росії, який призвів до скасування державного статусу Православної Церкви та юридичного зрівняння з нею інших церков і релігійних меншин.

  В українських землях, які відійшли до складу Австрійської імперії, повернення протестантизму також завдячується німецькій колонізації і політичним реформам. Ідеться, насамперед, про Патент віротерпимості 1781 р., який гарантував громадянські права лютеранам і кальвіністам, доповнені Конституціями Австрії 1848 р. та Австро-Угорщини 1867 р. (Їх існування у Королівстві Галіції і Лодомерії підтвердив Патент імператора Франца Йосифа I від 1861 р.). У 1868 р. створено Євангелістську Церкву аугсбурзького і гельвецького віровизнання з осідком у Відні. Виокремивши свій регіональний осередок – Галицько-Буковинську суперінтендантуру, вона поширила проповідь на Східну Галичину, Покуття і Буковину.

Громади менонітів набули юридичний статус у 1908 р., заснувавши у Східній Галичині Християнсько-менонітське об’єднання Керниця-Львів і культурно-просвітницьке товариство «Меноніт». На початку ХХ ст. у Галичині зароджується баптизм – значною мірою під впливом проповідників з Угорщини і Румунії, Польщі і Волині. Провідним чинником його поширення була Гамбурзька місія Німецького баптистського союзу. 1907 р. вона заснувала у Лодзі баптистський центр, який після розпаду Австро-Угорської імперії употужнив свою місію на східних землях Польщі. У Закарпатті з кінця XIX ст. діяли угорські баптисти, які створили школу у Будапешті, та реформати, котрі відкрили семінарії у Дебрецені і Шарошпатаці. 1867 р. у Чернівцях з’явилась перша громада адвентистів сьомого дня.

У 1921 р. Конституція Польщі підтвердила юридичний статус протестантських спільнот у Галичині і на Волині. У 20-30-х рр. вони заснували низку спільнот (Союз зборів слов’янських баптистів, Союз слов’янських євангельських християн, Союз церков Христових, Союз адвентистів сьомого дня в Польщі, Союз зборів християн віри євангельської) і національних, зокрема українських, об’єднань (Союз зборів німецьких баптистів, Союз українських євангельських християн-баптистів, Українську лютеранську Церкву, Українську реформатську Церкву), заклавши доволі розгалужену мережу біблійних шкіл, семінарій і видавництв.

Падіння царату в Росії та оприлюднення декретів «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (1918) та «Про звільнення від військового обов’язку за релігійними переконаннями» (1919) зумовили бурхливий розвиток протестантизму і в радянській Україні. Розпочали діяльність всеукраїнські союзи баптистів, менонітів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, Євангелічно-лютеранської Церкви (ЄЛЦ). Однак вже у 1929 р. зміни до Конституції РРФСР обмежили релігійне життя відправою культу (заборонялись духовні освіта і виховання дітей, публічне поширення вчення, культурно-громадська практика, альтернативна військова служба), натомість атеїстичній пропаганді надали статус державної політики. Як наслідок у 1929-33 рр. «за протизаконну діяльність» заборонено всі протестантські союзи, а їхнє майно і молитовні будинки конфісковані. Церковні лідери і чимало віруючих зазнали арештів, зокрема, понад 100 баптистських (більшість з України) і 80% адвентистських керівників. Всеукраїнський союз християн євангельської віри втратив до 70% активних членів, 1930 р. заарештовано все його керівництво. До 1936 р. ще було кілька офіційно діючих громад баптистів і адвентистів, 1938 р. – жодної. ЄЛЦ у 1924 р. мала 81 пастора, 1936 р. – 10, 1937 р. – лише одного. У переддень Другої світової війни чимало протестантів потрапило у жорна масштабної операції по виселенню німецького населення до Сибіру і Казахстану. Після 1929 р. майже все спільноти перейшли на нелегальний статус. Така ж доля спіткала одновірців Західної України в кінці 1939 р.

У 1945 р. політика стримування владою протестантів набула витонченіших форм: Рада у справах релігійних культів СРСР заснувала Союз євангельських християн-баптистів (ЄХБ) і змусила ввійти до нього частину баптистів, п’ятидесятників, братських менонітів і вільних християн (дарбістів) Закарпаття. Союз ЄХБ легалізував чимало громад, але поставив їх під пильне око каральних органів. Ті, хто не погодився на умови легалізації, сформували підпілля із більшістю адвентистів сьомого дня і адвентистами-реформістами, частиною п’ятидесятників і баптистів (Рада церков ЄХБ). У 70-80-х рр. цей підпільний сегмент був удвічі, а в деяких течіях – утричі більшим за легальний. Постійний тиск на віруючих посилювали підзаконні документи: наприклад, Інструкція із застосування законодавства про культи (1961), яка всупереч Конституції перелічувала заборонені владою євангельські течії. Однак попри відкриті і приховані репресії протестантське середовище в Україні залишалось найчисельнішим в СРСР.

Від початку 90-х рр. незалежна Українська держава засвідчила цілковиту толерантність у конфесійній політиці. Зміни, що їх зазнали закони про свободу совісті в Литві (у 1995 р.), Росії (1997), Білорусі (2002), Молдові (2007) та ін., звузили правові перспективи протестантських, насамперед євангельських громад. Україна ж не переглянула Закон про свободу совісті та релігійні організації, прийнятий у 1990 р. Протестантські церкви в ній позбавлені юридичних обмежень і набули найкращих за усю попередню історію умов для саморозвитку.

Сучасний протестантизм: світ і Україна. Впродовж XX – початку XXI ст. протестантизм вийшов за межі Європи і Нового світу, показавши переконливу динаміку багатьох церков і течій. За даними Гордон-Конвелл теологічної семінарії (США), 1900 р. у світі налічувалось більше 120 млн. протестантів (лютеран, кальвіністів, англіканців, баптистів, «євангеликів» та ін.)[16]. У 2015 р. кількість протестантів усіх течій і церков сягнула, за різними даними, 800-900 млн. (37% усіх християн), тобто збільшилась за 115 років у 7 разів. А, отже, за темпами приросту віруючих світовий протестантизм уже випереджає католицизм (різних обрядів і напрямів), який у 1900 р. мав 226 млн., а 2015 р. понад 1.2 млрд. вірних, показавши зростання у 5.5 разів. Кількість православних визнаних і невизнаних юрисдикцій зросла у 2.5 рази (від понад 115 млн. у 1900 р. до майже 300 млн. у 2015 р.) У 49 країнах протестанти становлять більшість населення, а деякі їхні церкви зберігають державний статус[17]. Найбільш стрімкий поступ конфесії відбувся у другій половині ХХ ст. за рахунок нових течій та їх активного просування у країни «третього світу». Сьогодні майже 300 млн. протестантів мешкають у неісламських країнах Африки, 260 млн. – у Північній та Південній Америці, 140 млн. – в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, 100 млн. – в Європі, 2-4 млн. – у країнах Ближнього Сходу і Північної Африки. Конкретизуємо ці тенденції, в яких проглядаються суттєві демографічні зміни і  світова глобалізація, водночас – особливості сучасного протестантизму.

Насамперед, відзначимо потужний ріст євангельських спільнот, які у багатьох країнах випереджають (подекуди суттєво) церкви, що вийшли з магістерської Реформації. На початку XXI ст. у світі налічувалось приблизно по 75 млн. лютеран і кальвіністів, об’єднаних у різні союзи (ВЛФ, Всесвітній альянс реформатських Церков та ін.), і 85 млн. віруючих Англіканського співтовариства (Церква Англії та її континентальні і острівні дієцези) та Єпископальної Церкви США. Тобто лютеранство, кальвінізм, англіканство сягають разом 235 млн. віруючих – це 28% світового протестантизму. Їх поширення нерівномірне. Лютеранами є 92% мешканців Ісландії, 89% Данії, 85% Норвегії, 80% Фінляндії, 75% Швеції, 30% (в унії з кальвіністами) Німеччини, 27% Латвії, 14% Естонії. Натомість у позаєвропейському світі конфесія, плекаючи національну ідентичність, існує нечисельними групами вихідців з Північної Європи. (У показових за кількістю емігрантів США 1.2% населення лютерани, в Австралії – 1.3%). В країнах, що розвиваються, лютеранська місія була успішною у XIX – на початку XX ст. як наслідок колонізації та її релігійного супроводу. Тож лютеранству належить майже 50% населення Намібії, 16% Папуа-Нової Гвінеї, 7% Мадагаскару, 5% Танзанії.

Зазначене корелюється з англіканством і кальвінізмом, які і в Європі, і за її межами зберігають прив’язку до історично-національних традицій. (Приклад – Закарпаття, де 75% угорців, що мають родинні зв’язки з Угорщиною, сповідує реформатство). Відтак, більшість англіканців зафіксована у Великій Британії (майже 48% населення) й у низці її колишніх колоній. А вже в Австралії і Новій Зеландії, що входять до британського Королівства Співдружності, мешкає відповідно 19% і 15% англіканців. Реформати зберігають значну частку віруючих у Швейцарії (33%) та деяких бувших голландських територіях. Натомість у самій Голландії їх 19%, майже стільки в інших давніх регіонах поширення конфесії, в яких вона продовжує втрачати своїх адептів, – у Словаччині та Угорщині, 12% у Південно-Африканській Республіці (ПАР), де першими європейськими колоністами були голландці.

Йдеться, отже, про тенденцію звуження місійного потенціалу церков, що вийшли з поміркованої Реформації. Як наслідок – ще до Другої світової війни Євангелічно-лютеранська Церква у Німеччині (60% населення) вдвічі випереджала Католицьку (30%). Нині католиків тут – 31%, а лютеран (в унії з кальвіністами) – 30%. У 1971 р. 5.7% мешканців Австрії були лютеранами, 1991 р. – 4.8%, 2001 р. – 4.4%, а кількість баптистів, п’ятидесятників і харизматів за цей час збільшилось на 15%. У США кальвіністи (2.5 млн.) у другій половині ХХ ст. втратили 11%. А фактична частка англіканців у Великій Британії (за офіційними звітами Церкви Англії) в останні 50 років зменшилась удвічі на користь Католицької та інших Протестантських Церков, ісламу і невіруючих; сьогодні лише 1.4% вірних Церкви Англії регулярно відвідують недільні богослужіння.

Натомість динаміка євангельського протестантизму набирає обертів. Безумовним лідером у цьому є харизматичний рух (грец. χάρισμα – дар, дар благодаті), започаткований у 60-х рр. ХХ ст. і сформований на доктринальному ґрунті п’ятидесятництва. За різними даними, його прихильниками у 2015 р. було до 280-305 млн. осіб, об’єднаних у низку міжнародних спільнот (Рух харизматичного оновлення, Рух віри, Посольство Боже, Живе слово та ін.). Водночас не всі харизмати є протестантами: хрещення Святим Духом із даром глосолалії (д.-грец. γλῶσσα – мова і λᾰλέω – промовляю) практикують чимало католиків і деякі православні, що залишаються вірними традиційних церков. (Понтифікальна рада у справах мирян, засвідчивши свою готовність до нових духовних викликів, призначила органи з керівництва рухом: Католицьке братство спільнот і товариств харизматичного союзу та Міжнародну службу католицького харизматичного оновлення). А в середині протестантського харизматизму стираються конфесійні кордони, і рух все більше стає моделлю інтерхристиянського і наднаціонального служіння, відкритого новим ідеям і практикам, націленого на соціальну і регіональну мобільність. Найбільші протестантські харизматичні громади діють у Північній і Південній Америці, Азії та Африці, складаючи разом з п’ятидесятницькими 16.5% населення Чилі, 14.7%  США, 8% Південної Кореї, а також 44% неісламської частини Африки і 30% Південної Америки. 

Активно зростає п’ятидесятництво: від 981 тис. у першій же рік своєї офіційної історії (1900 р.) до 250-280 млн. осіб у 2015 р. І це при тому, що саме його спільноти завжди були чи не головним «постачальником» адептів і лідерів харизматичного руху. У світі відомо понад 700 п’ятидесятницьких течій і кілька сотень об’єднань – Всесвітня Асамблея Божа (68 млн., лише у США зросла від 25 тис. у 1925 р. до 1.9 млн. у 2011 р.), Церква Божа (Клівленд), Церква Божа у Христі, Міжнародна Церква Святості та ін. У багатьох країнах конфесія за своєю статистикою впритул підійшла до найбільших християнських церков, а деінде їх випередила[18]. Нині п’ятидесятники складають 4% населення світу і майже 12.8% християн, а разом з харизматами – відповідно 8% і 27%.

Стрімкий розвиток п’ятидесятництва зазвичай пов’язують із кризовими процесами у старих протестантських деномінаціях, які «законсервувалися», втративши духовний ентузіазм Реформації. Конфесія відновила надію на єднання з Живим Богом, піднесла ідею особливих дарів, набутих у хрещенні Святим Духом і здатних позитивно змінити життя будь-якої людини. Ще донедавна вважалося, що п’ятидестництво є релігією бідних і малоосвічених. Сьогодні ж в його Міжнародній Церкві бізнесменів Повного Євангелія перебуває чимало представників бізнесових і фінансових кіл світу. 

 У другій половині ХХ ст. істотно покращили показники інші євангельські течії. Кількість баптистів у світі нині сягає 110 млн., з них 2/3 мешкає у США (19% населення), найбільше об’єднання – Всесвітній союз баптистів. Значна частка баптистів існує на Багамах (35% населення) і Гаїті (10%), в Ефіопії (9%), Демократичній Республіці Конго (ДРН) і Мьянмі (по 4%). Методистами є майже 80 млн. осіб з найчисельнішими церквами (входять до Всесвітньої методистської ради) у США (30 млн., 12% населення), ПАР (2.5 млн.), Великобританії (1.2 млн., а в деяких її колишніх острівних колоніях складають більшість – 65% у Королівстві Тонга, 37% на о. Фіджі). Близькі методизму Церква Назарянина налічує 13 млн. вірних, Армія спасіння – 5 млн. Громади адвентистів сьомого дня, підпорядковані Генеральній асамблеї, мають понад 23 млн. віруючих, а особливо поширені у США (майже 1 млн.), Бразилії (понад 900 тис.), Мексиці, ДРН, Руанді, на Філіппінах (по 0.5 млн.). Незалежні спільноти Церкви Христа сягають 9 млн. віруючих, Об’єднана Церква Христа 2-3 млн. У Менонітську всесвітню конференцію входять 2.1 млн., Всесвітню раду моравських церков 1 млн. віруючих.

При цьому триває процес утворення нових течій євангельської традиції. Більшість з них є цілком незалежними спільнотами, котрі у багатьох країнах функціонують як «вільні церкви» і часто залишаються поза офіційною статистикою. Перманентне поповнення цього середовища, його активність у національних перекладах і поширенні Біблії, націленість на культурну контекстуалізацію своїх учень і практики через просвітництво та адаптацію до місцевих етно-національних релігій засвідчують подальший потенціал євангельського протестантизму.

У багатьох аналітичних оглядах, що оперті на ідеях соціологів і політичних економістів Георга Зіммеля, Макса Вебера, Вернера Зомбарта та ін., поступ протестантизму часто корелюється з соціально-економічними змінами. Постреформаційна історія, дійсно, наштовхує на красномовні порівняння. З одного боку, маємо економічно успішні країни Північних Європи та Америки, які заклали основи ринкової економіки і де більшість або значна частка населення є протестантами. З іншого – менш успішні католицькі Європу і Південну Америку та православні регіони. Однак, насправді, це порівняння набуло очевидності лише з кінця XIX ст., ще виразніше – у другій половині ХХ ст., відколи «протестантські» країни здобули лідерство у світових економіці і політиці. Нині цю роль виборює низка азійських країн, економічне піднесення яких і звернення до паростків демократії співпали з успіхом протестантської місії. На прикладах Південної Кореї (де протестанти –18.3% населення – поступаються лише буддистам), Гонконгу (з-поміж християн якого майже порівну католиків і протестантів) і навіть Японії (з її лише 2% християн) досліджується поєднання принципів протестантської етики з громадянським кредо конфуціанства, синтоїзму і буддизму. Фактологічну поживу цим спостереженням дає також Південна Америка, в якій країни, де кількість протестантів зростає (Чилі, Уругвай, Панама, Мексика, Бразилія), мають кращі економічні результати: їхні ВВП на душу населення вже дорівнюють середньосвітовим показникам. Як і в деяких карибських державах, наприклад у Тринідад і Тобаго (30% населення протестанти) чи Антигуа і Барбуда (85%), які за темпами економічного зростання випереджають окремі східноєвропейські країни. На африканському континенті, де протестанти поширили Біблію на 500-ах мовах і діалектах, окресливши свою місіонерську стратегію як «Біблія і плуг» (виховання місцевих підприємців і чиновників на принципах християнської етики), за рівнем ВВП на людину лідирують Габон (20% протестантів), Ботсвана (62%), ПАР (25%) та ін.

Утім, динамізм сучасних суспільно-демографічних процесів часто корелює релігійну статистику, вносячи істотні зміни в усталені уявлення[19]. А, отже, сентенція «протестантизм – успішна економіка» також потребує додаткового дослідження. 

Життя сучасного протестантизму в Україні відтворює загальносвітові тенденції, водночас має особливості. Неодноразові історичні паузи в еволюції, тривалі переслідування унеможливили тяглість його традицій. В різні періоди відновлення своїх служінь протестантам доводилось часто починати з нуля, шукаючи духовної і ресурсної підтримки з-за кордону. На початку незалежності України вона дозволила євангельським протестантам досить швидко «підвестися на ноги», а лютеранам, кальвіністам і членам етно-конфесійних спільнот менонітів і чеських братів повернутися з вимушених еміграції чи заслання. У 90-х рр. ХХ ст. протестантизм демонстрував в Україні найвищу динаміку зростання і не лише цим поверненням і виходом багатьох громад з-підпілля, а також релігійним ентузіазмом, новими ученнями і течіями, котрі привертали вчорашніх невіруючих, спраглих за вірою. В останнє десятиліття зазначена динаміка дещо уповільнилась. При цьому «старим» конфесіям, котрі закладали духовні підвалини протестантизму, маючи в давній Україні владну підтримку, наразі не вдалося зацікавити її сучасну еліту і відновити свої колишні позиції. Але і деяким євангельським течіям, що вижили в умовах жорстоких переслідувань, доводиться вже поступатися новим спільнотам, які можуть змінити український протестантський ландшафт.

Відтак – сучасна протестантська мапа України. За офіційними даними[20], котрі відтворюють ще неповну інформацію, на початку 2016 р. її найбільша частка належала баптизму, представленого Всеукраїнським союзом об’єднань ЄХБ (2.532 громади), Міжнародною радою Церков ЄХБ (45), Братством незалежних церков і місій ЄХБ (21) та автономними громадами (255). Споріднені віровченням і культом з баптистами євангельські християни мають 3 союзи і низку незалежних громад (у сумі 349). Упритул до них підійшли п’ятидесятники, репрезентовані багатьма автономними громадами (694) і 6-ма спільнотами: Всеукраїнським союзом християн віри євангельської-п’ятидесятників (ВСХВЄ, 1.605 громад), Церквою Божою християн віри євангельської в пророцтвах (123), Союзом вільних церков християн євангельської віри (111), Союзом Церкви Божої України (82), Собором церков християн віри євангельської «Відкрита Біблія» (9). Доповненням до цього списку мають бути понад ста громад Української місіонерської Церкви, провід якої вийшов з ВСХВЄ. Доктринально близьке п’ятидесятництву харизматичне середовище має 5 спільнот: Об’єднання незалежних християнських церков України Повного Євангелія (322 громади), Українська християнська євангельська Церква (153), Церква Живого Бога (54), Духовний центр «Нового покоління» (56), Духовний центр «Відродження» (17), а також 735 громад, занотованих у звітах як «інші організації харизматичного типу»[21]. Отже, п’ятидесятники разом з харизматами (4.068 громад) уже випереджають баптистів і євангельських християн (3.202).

Ще одну протестантську групу, близьку євангельській традиції, складають Українська уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня (1036), Церква Христа (117), Новоапостольська Церква (57), Церква адвентистів сьомого дня реформаційного руху в Україні (40), Церква Назарянина (25), Армія спасіння (10), Об’єднана методистська Церква України (7), Менонітська Церква (7), Церква християн суботнього дня (6), а також група громад (78), пов’язаних почасти з новими протестантськими течіями і міжнародними об’єднаннями, які лише починають свою діяльність в Україні. 

Значно скромніші позиції посідають протестантські церкви, що вийшли з магістерської Реформації. Це – Українська лютеранська Церква, котра налічує 41 громаду, Німецька євангелічно-лютеранська Церква України –  30  громад, Братські лютерани (пієтична традиція) – 18, Реформатська Церква Закарпаття – 114, Українська реформатська Церква – 5, незалежні реформати – 9, Пресвітеріанська Церква – 62, незалежні пресвітеріани – 77, Англіканська Церква – 2. У сумі (358) вони займають лише 4.1% українського протестантизму, майже вдвічі зменшивши цей показник порівняно з 1994 р.

У загальній статистиці, котра відтворює релігійну мережу країни, протестанти поступаються лише православним (усіх церков і незалежних згромаджень), а серед них – тільки Українській православній Церкві (МП). У 2015 р. протестантські общини (9.817) склали 28.7% усіх релігійних громад країни (34.183), а з-поміж християнських (18.676 православних і 4.733 католицьких) – 29.9%. Однак чисельність віруючих у протестантських общинах зазвичай істотно поступається кількості вірних у православних і католицьких, передусім греко-католицьких, спільнотах. Тому традиційний у статистичній аналітиці облік громад усе ще не відображає реальну конфесійну ситуацію в країні. І це в першу чергу стосується протестантизму: на тлі його інституційної динаміки питома вага віруючих у ньому за роки незалежності України істотно не змінилась, засвідчивши негативні наслідки тривалої еміграції церковних лідерів і цілих родин. (Еміграція спостерігається і нині, маючи вже не політичні, а економічні причини). Не дивно, що 52% громад у Києві є протестантськими, самих же протестантів у місті – 1.5%[22]. А, відповідно до соціологічного опитування, проведеного у листопаді 2016 р. Центром Разумкова, 64.7% українців вважають себе православними, 8.2% – греко-католиками, 0.8% – римо-католиками, 1.2% – протестантами[23], хоча ще в середині 2000-х років більшість опитувань у східному і західному регіонах країни фіксували не менше 2% протестантів. Отже, на відміну від багатьох країн світу, протестантизм в Україні як релігійна меншина залишається уразливим перед можливими законодавчими змінами і обмеженим щодо свого представництва в її провідних галузях.

         Тим не менш українські протестанти намагаються компенсувати вказану «меншість» місіонерством і, втілюючи Божу заповідь служіння ближньому, своїм залученням у соціо-культурне життя. Вони стають все більш помітними у громадянській і навіть політичній царинах участю у виборчих кампаніях до місцевих органів влади і Верховної ради України, членством у партіях і громадських рухах з проблем екології, охорони пам’яток, молодіжної політики тощо. Протестанти активні у моніторингу законотворчості в питаннях свободи совісті і прав людини, за їх ініціативою засновано Українське відділення Міжнародної асоціації релігійної свободи. Присутні протестанти у багатьох культурних, освітніх, медичних товариствах, молодіжних та жіночих організаціях, а ефективністю своїх філантропічних проектів, особливо в соціальній реабілітації алко- і наркозалежних, хворих на СНІД та у співпраці з пенітенціарною системою, можуть позмагатися з деякими державними структурами. Коло суспільних інтересів протестантських союзів, а, отже, їх націленість на перспективу відображають навчальні програми у семінаріях і біблійних інститутах. Останні готують не тільки церковних служителів і місіонерів, а й фахівців в галузях педагогіки, журналістики, менеджменту, психології, культурології, соціології, капеланства. Не випадково протестантів все частіше можна побачити в науці, освіті, бізнесі, мас-медіа. Україні сьогодні важливо використати той потенціал, який можуть запропонувати їй протестанти. 

 

Вікторія Любащенко,

доктор філософських наук (Львів)

 

 


[1] Энциклопедическій словарь / Изд. Ф. А. Брокгаузъ, И. Ф. Ефронъ. С.-Петербургъ, 1894. Т.26. С.634.

[2]«Папа переміг соборний рух собі на горе» (Тойнби А. Дж.Постижение истории: Сборник. Москва, 1996. С.344).

[3] Лортц Й. История Церкви рассмотренная в связи с историей идей. Москва, 2000. Т.2. С.157.

[4] Наслідком екуменічного мислення став документ «Від конфлікту до спільності» (2013), підготовлений Лютерансько-Католицькою комісією з єдності, яким розпочато співпрацю Всесвітньої лютеранської федерації (ВЛФ) та Римського престолу у підготовці 500-літнього ювілею Реформації. Втім, і цей документ і «Спільна декларація про доктрину виправдання» (1999), прийнята ВЛФ і Папською радою сприяння єдності християн, і діалог Римського престолу з багатьма протестантськими церквами (див. про нього: Pontifical Council for Promoting Christian Unity // http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni), неоднозначно сприймаються у деяких католицьких і протестантських колах.  

[5] Лат. magistratus  (начальство) – визнання органів міського і державного управління, співпраця з ними. Не плутати з лат. magisterium (управління, керівництво) – в  католицизмі учительство Церкви (Sacred Magisterium).

[6] Консубстанція (лат. con – з і substantiа – сутність) – вчення про реальну присутність під час Євхаристії Тіла і Крові Христових у хлібі та вині. Тобто, на відміну від католицького вчення про транссубстанцію (лат. trans – через і substantiaсутність), за яким Тіло і Кров перетворюються у хліб і вино (невидимі сутності у видимі), консубстанція означає реальну присутність чотирьох елементів (невидимих фізичному сприйняттю і видимих).

[7] Лютер М. О свободе христианина // Избранные произведения. Санкт-Петербург, 1994. С.31.

[8] «Віра сама по собі є такою могутньою, що ніякі добрі діла не можуть з нею зрівнятися». Водночас: «Наша віра у Христа звільняє нас не від діл, але від помилкового ставлення до діл – від неправдивого уявлення про те, що виправдання досягається ділами» (Там само. С.50).

[9]Лютер М. О рабстве воли // Избранные произведения. С.233.

[10]Лютер М. О свободе христианина // Там само. С.26.

[11] Лютер М. О свободе христианина // Там само. С.34.

[12] В кінці XVIII – першій половині ХХ ст. перед лютеранством постали нові виклики: біблійний критицизм тюбінгенської і міфологічної шкіл, ліберальна і діалектична теології. Сьогодні деякі спільноти, що входять до ВЛФ, поділяють ліберальні погляди (у прийнятті критичної екзегези, жіночого служіння, одностатевих шлюбів); їм опонують своєю консервативною позицією конфесійні лютерани, представлені низкою синодів США та Європи (в Україні – Українською лютеранською Церквою і лютеранськими громадами пієтичної традиції).

[13] Відоме віросповідно близькими течіями пуритан, реформатів, пресвітеріан, конгрегаціоналістів.

[14] Такий погляд на спасіння властивий армініанам (ремонстрантам), більшості громад методистів, менонітів, баптистів, а також п’ятидесятникам, євангельським християнам, адвентистам та ін.  

[15] У Символі віри євангельських християн-баптистів України читаємо: «Участь у виборних органах, партіях і громадських організаціях є допустимою, залежно від совісті кожного, якщо їхня діяльність не розходиться з принципами Євангелія. Але ця участь не повинна бути від імені Церкви і не бажана для служителя, який має бути повністю посвячений Христові, а можлива тільки як громадянська ініціатива особи… Ми не бачимо перешкод з боку нашої віри для посідання державних посад» (Цит. за: История баптизма. Одесса, 1996. С.483, 433).

[16] Тут і далі більшість цифр взято з: World Christian Encyclopedia: A Comparative Study of Churches and Religions in the Modern World, A.D. 1900-2000. Oxford, 1982; Religions of the World: A Comprehensive Encyclopedia of Beliefs and Practices. Oxford, 2010; Global Christianity – A Report on the Size and Distribution of the World’s Christian Population // http://www.pewforum.org/2011/12/19/global-christianity-exec/; Christianity 2015: Religious Diversity and Personal Contact // http://www.gordonconwell.edu/ockenga/research/documents/1ibmr2015.pdf та ін.

[17] Наприклад, Церква Англії. Її головою є правлячий монарх, який за згодою прем’єр-міністра призначає архієпископів, єпископів і настоятелів соборів. Церква отримує державні субсидії, рішення її Генерального синоду затверджує парламент. Тривалий час державними були лютеранські церкви Фінляндії (до 1919 р.) і Швеції (до 2000 р.); сьогодні вони формально зберігають цей статус у Данії (головою Церкви Датського Народу, що матеріально підтримується державою через церковний податок, є король), Норвегії (головою Церкви Норвегії є король, а управління нею здійснює Міністерство у справах культури і Церкви), Ісландії (державна, а віднедавна – національна Євангелічно-лютеранська Церква, фінансується за рахунок усіх платників податків).

[18] Приміром, у Кенії п’ятидесятництво за кількістю віруючих майже зрівнялось з Католицькою Церквою й лише на кілька відсотків поступається Англіканській Церкві у Нігерії, пресвітеріанам і методистам у Південній Кореї, в Китаї вже наздоганяє католицизм, маючи 25 млн. членів Китайського євангельського братства та Братства Фанчен, а ще багато незалежних «домашніх церков». У Пуерто-Ріко, Гватемалі, Анголі, Мозамбіку, ПАР, Індонезії, на Філіппінах і Ямайці тощо конфесія випереджає інші протестантські спільноти. П’ятидесятництву вдалося відібрати частину вірних Католицької Церкви в її чи не найголовніших бастіонах. Ще у 1970-х рр. 90% мешканців Бразилії були католиками, нині – 64%, а частка протестантів, переважно п’ятидесятників і харизматів (які мають уже 10-ту частину своїх депутатів у парламенті), зросла з 2.6% у 1940 р. до 34% у 2015 р.

[19]Приміром, чи не найбільш успішна ще донедавна динаміка протестантизму у США сьогодні вже не така переконлива: тут католицьке населення за 1906-2011 рр. збільшилося у 1.5 рази, сягнувши 24%, головно за рахунок латиноамериканських емігрантів; натомість частка протестантів за цей період зменшилась від 76% до 51.3%.

[20] Звіт Департаменту у справах релігій та національностей МОН України про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 01.01.2016 р. // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2016/63055/.

[21] Не відомо, чи віднесена до них, наприклад, Церква Посольства Божого, котра, за повідомленнями преси, в середині 2000-х рр. лише у Києві мала від 30 до 45 громад. Її очільник у 2007 р. повідомляв про 400 громад, хоча на офіційному сайті спільноти тоді зазначались адреси 24 громад у Києві і 103 громад у 25 областях України. Нині статистична інформація на сайті відсутня.

[22] Кияни віддають перевагу Українській Церкві // http://www.risu.org.ua/ukr/news/hottheme/2008/ukr-orthodox).

[23]Ставлення громадян України до деяких релігійних лідерів та створення єдиної помісної Православної Церкви. Результати соціологічного опитування // http://razumkov.org.ua/ukr/upload/PresRelig1116.pdf