Думаю, в житті кожного бували випадки, коли одна єдина зустріч із людиною змінювала вас, додавала сил для боротьби з незгодами і змінювала вас назавжди. Одна така «повчальна» зустріч трапилася зі мною цього літа.

Андрій проходить строкову службу в 72-й окремій механізованій бригаді в місті Біла Церква. В зону АТО потрапив за призначенням звичайним солдатом на початку літа. Вже там 21-річного хлопця призначили командиром бойової машини «Град».

— Для мене, це було дещо символічно, — зізнається Андрій Нечипоренко. — Тоді «Град» був найсерйознішою загрозою з боку терористів. Скільки наших полягло… Тричі й мені довелося побувати під обстрілами, —розповідає хлопець. — Під мінометним, під «Градами». Перші два рази, вважаю, пощастило — жодної подряпинки. А ось втретє… Все ж таки зачепило. Головне, що живий залишився.

Поверхове поранення передньої черевної стінки Андрій отримав під Амвросіївкою. Тієї липневої ночі колона з шести бойових машин виїхала з табору для виконання завдання. Серед них був і «Град» Андрія.

— Щойно ми зайняли вогневу позицію і підготувалися до ведення вогню (повинні були працювати по двох цілях), — пригадує солдат, — як нас почали обстрілювати з ворожих «Градів». Стріляли точно, без пристрілки, відразу в наш квадрат. Досі в голові не вкладається, як вони так швидко вирахували наші координати й ніби чекали приїзду. Тоді поранило лише кількох військових. Дякувати Богу, всі залишилися живі.

Після поранення Андрія доправили спершу до лікарів бригади, потім у Дніпропетровськ, а через два дні — в Ірпінський госпіталь.

— Знаєш, досі дуже переживаю за хлопців, — тихо говорить солдат. — Я тут, а вони там продовжують воювати. Без мене. Це мені зовсім не подобається. Хочу повернутися до побратимів.

— Тим паче, мені справді є кого захищати, — продовжує Андрій. — Я сам із Запоріжжя. Це близько ста кілометрів від зони антитерористичної операції. Кістьми ляжу, але не дозволю, щоб терористи дісталися до інших областей. Ми воюємо за святу справу. Я знаю, кого захищаю. Своїх рідних, свій дім. Упевнений, Україна ніколи не здасться!

Андрій замовк. Сиділи ми так ще кілька хвилин. Тепер обоє дивилися, як по чистому небу повільно плинуть де-не-де білі хмаринки. Здавалося, ніби все добре, ніби немає ніякої війни на Сході країни. Хотілося вірити, що ми просто відпочиваємо в зеленому парку, а не на території військового госпіталю, де десятки поранених героїв тільки й думають, щоб якнайшвидше стати на ноги та повернутися до товаришів у зону АТО і вигнати ворога з рідної землі.

Він продовжив службу в Білій Церкві та кілька разів просив знову направити його на Донбас.

Часто згадую той виразний блиск в очах Андрія, коли він, ніби клятву, говорив слова: «Україна ніколи не здасться!». І кожного разу ловлю себе на думці: доки в Україні є люди з такою непохитною вірою в нашу перемогу, ніякому ворогу нас не здолати!