Повільно падав важкий сніг. Лапаті сніжинки, чіпляючись одна за одну, неквапливо перетинали темно-блакитне тло неба. Навколо блокпоста за кілька кілометрів від Попасної все було біле: дерева, поле і дорога, що вела до Первомайська. Проїхала вантажна машина, залишивши по собі чорну, рубчасту колію. Два солдати вийшли з бліндажа і побігли навскоси через дорогу. «У землянку-їдальню, напевно», — подумав старший лейтенант Андрiєнко і згадав, що сьогодні ще не обідав…

У частині цим блокпостом лякали мобілізованих: «Ось потрапиш, зрозумієш, почім фунт лиха…». Й насправді це був важкий блокпост. Потрібно було згуртувати підлеглих, зміцнити дисципліну, прищепити відповідальність за виконання бойових завдань. Та 56-річному старшому лейтенанту Вiктору Андрієнку не позичати життєвого досвіду, а також знань, набутих на полігоні під Кривим Рогом під час злагодження підрозділу.

Андрiєнко добре знав, що авторитет до командира сам по собі не приходить. Його треба заслужити. Навіть за наявності чималого життєвого досвіду. Місяцями він оббивав пороги військкомату з вимогою призвати його на передову. Вкотре приїхавши до цієї установи, Андрiєнко знову отримав відмову «за віком». Але відступати не мав наміру. Змусивши себе не хвилюватися, Вiктор рішуче зайшов у кабінет. Цього разу йому запропонували посаду командира взводу в Криворізькій танковій бригаді. Незабаром він одягнув однострій з офіцерськими погонами. Почалися суворі будні командира мотопіхотного взводу танкової частини.

Початок служби не був легким. І БТР «не слухався» його, і стріляв офіцер не завжди влучно. Але в народі кажуть: терпінням і працею всього добудеш. Вже за кілька тижнів старший лейтенант Андрiєнко став одним з кращих серед офіцерів з водіння та стрільби. Загострене почуття особистої відповідальності допомагало Вiктору й надалі. На Попаснянський блокпост взвод прибув у повному складі і визначений термін. Бойове хрещення старшого лейтенанта Вiктора Андрiєнка в АТО відбулося майже відразу. Він перебував поруч з підлеглими. Як і належить, разом з ними стежив за обстановкою. Щойно з постом порівнялася чергова цивільна машина, з прилеглої лісосмуги по військовослужбовцях відкрили автоматний і кулеметний вогонь. Смерть гуляла в сантиметрах від солдатів. У цій ситуації Андрiєнко не розгубився. Він дав команду підлеглим сховатися в окопах і застрибнув на БТР. За лічені секунди з бронетранспортера по диверсантах вдарив великокаліберний кулемет. Прицільним вогнем нападники були знищені.

Таких бойових епізодів було багато. Незабаром вони стали для Андрiєнка звичайною роботою на війні, в якій він щоразу виявляв мужність, ініціативу і заслужив повагу й довіру підлеглих, рідних та близьких. Зокрема, старшого сина Станіслава, який служить у 25-й окремій Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді СВ ЗС України, або свого молодшого Павла, студента криворізького вишу.

Зажив він авторитет і серед місцевого населення. Його підлеглі допомагали нужденним, старим і дітям продуктами, рубали дрова, лагодили будинки, пошкоджені під час обстрілу терористами.

Без крику, спокійно та діловито розв’язуються на блокпосту всі питання. Вічна проблема з дровами була усунута, землянки утеплені, всі солдати сьогодні готові до будь-яких несподіванок. За всім цим стоїть система, яку доводилося знову ж таки запроваджувати, долаючи труднощі.

…За п’ять місяців перебування на війні Віктор Андрiєнко неодноразово опинявся в критичних ситуаціях, дивом виходив з них живим. Але під час виконання одного із завдань він отримав травму, яку сьогодні лікують у Головному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» МО України. А його взвод, дякувати Богу, за весь час перебування в АТО не зазнав жодної втрати!

Слава героям!