14 квітня 2018 р. від стін ЗШЛ № 23 вирушив педагогічний волонтерський десант: Крушельницький В.О., заступник директораДепартаменту освіти та науки, Скиданчук Д.М., директор НВК «Школа-гімназія №3», Мулик-Коцовська Л.П., керівник гуртка ЗШ №24 та ПШС «Перша ластівка», Бандура С.П., директор ПЗОВ «Лімниця», Кочинаш О.В., заступник директора ЗШЛ № 23, Половський В.С. ,учитель історії УГ №1, Мельник І.В., учитель музичного мистецтва ЗШ №2, Сворак Л.В., учитель української мови та літератури ЗШ №2, Філіпович Л.І., педагог-організатор гімназії №2, Козак Г.П. , заступник директора ЗШ № 12, Гребінник Х.В. ,педагог-організатор ЗШ №7, Говдяк Х. В., педагог-організатор ЗШЛ № 23, Василець-Сорока Л.Т., учитель музичного мистецтва ПШС «Перша ластівка», а також координатор військових капеланів Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ о. Роман Залеський до міста Попасна Луганської області для участі в культурно-мистецькій акції  «Великодня гаївка – весняний розмай».

Освітянську делегацію проводжали Смаль І.В., директор Департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради, Продан М.В., заступник директора Департаменту освіти та науки, Василик М.Д., директор ЗШЛ №23. О.Роман Залеський благословив та окропив учасників делегації святою водою.

Дорога була довгою (23 години). За цей час  ми почули багато розповідей про життя солдатів  у прифронтовій зоні від о.Романа , який уже 4 роки виконує місію військового капелана. Кожен з нас розумів, куди їде і з якою метою ,тож поступово учасники делегації заглиблювалися у власні роздуми.

15 квітня 2018 р. Наш педагогічний десант прибув до мирного та сонного міста Ізюм Харківської області. Капелан провів   екскурсію пам’ятними місцями. Ми виїхали на трасу Ізюм-Слов’янськ, на якій у 2015 р. цілодобово лунали постріли.  Зараз це спокійне, малолюдне  місце. Проїхавши кілька кілометрів, ми побачили  маленькі магазинчики та невеличку їдальню, у якій вирішили поснідати. Поруч за столами сиділи солдати. Хтось із них їхав на ротацію додому, а  деякі – на передову. Однаково очі у всіх були сумні та задумливі, обличчя не видавали жодних емоцій. Саме тут, напевно, уперше нас пройняв страх, хвилювання і розуміння того , куди ми їдемо. А місцеві мешканці так живуть уже 4 роки.

Праворуч від траси , на горі, знаходиться статуя Матері Божої. Звичайно, освітянський десант піднявся і помолився. Молилися щиро, вкладаючи душу у кожне слово, за всіх: солдатів, родичів, дітей, мирне населення…

Ліворуч від траси розташовані пам’ятні споруди різних поколінь. Але найперше, що ми побачили, піднявшись на гору Крем’янець, – чоловіка років 70 із біноклем на шиї та з рацією у руках, який дуже пильно стежив за дорогою та машинами , що рухалися цією трасою. Ми привіталися українською мовою, у відповідь почули російську. У діалог не вступали, пам’ятаючи інструктаж, проте чомусь відразу спало на думку – сепаратист.

Нашу увагу привернула дуже цікава пам’ятка – скульптури половецьких баб, створені у ХІІ столітті. Баби, серед яких переважають «мужики». Здавалося б, вони єдині тут стоять і мовчки та спостерігають за всім, що відбувається протягом віків.Поруч з ними знаходиться меморіал Слави на честь героївВеликої Вітчизняної війни.

Спускаючись з   гори , на майданчику ми побачили розташовану військову техніку часів війни : танки, артилерію, «Катюша».

Дорогою до готелю звертаємо увагу на старі сірі будинки,  у яких мешкають жителі міста. Таке відчуття,  що Радянський союз міцно вкоренився.

 

16 квітня 2018 р. Мистецький десант виїхав раненько,адже знали і розуміли, що день буде надзвичайно важкий і насичений подіями та емоціями.  Їхали  на Слов’янськ, а далі перший блокпост, другий, третій…  Зупиняли на кожному, перевіряли документи.  Ми дивилися на цих  солдатів  і розуміли – ось справжні Герої, вони існують, але ж які вони молоді…Ангели-охоронці нашої держави та спокою.

Кілька годин у дорозі - і перед нам попаснянський міст, у який влучила гармата… Урвище…Страшно… Краєм проїжджаємо. Перед в’їздом у місто зупиняємося і чекаємо військових, які нас супроводжуватимуть до дитячого садочка та школи. Роздивляємося : дорога праворуч перекрита балками, прямо – теж, адже далі …фронтова лінія. Вигляд міста жахає: розбиті вікна, понівечені споруди, зруйновані вибухами снарядів будинки. Здається, що життя зупинилось.

Спочатку відвідали Попаснянcький ДНЗ. У малечі за розкладом заняття…їхні обличчя такі світлі, щирі, усміхнені, навіть, щасливі. Абсурд! У нас виступають сльози…не вже ці діти заслуговують на таке дитинство? Засинати і прокидатися під звуки пострілів, бути завжди готовим тікати. Чому? За що? Вихованці приготували для нас невеличкий виступ та пам’ятні сувеніри, а ми їм передали конструктори.

У Попаснянській ЗШ №1 у цей день була запланована лінійка щодо відкриття Тижня математики, усі учні вишикувалися у фойє, і коли ми проходили повз них , почули аплодисменти. Незвичні відчуття, адже плескати повинні ми їм за те, що вони живуть в таких умовах і залишаються патріотами. Під час урочистостей лунає українська мова, і це приємно. Ми передали дітям солодощі, подарунки, сувеніри і, звичайно, запропонували до перегляду наш художньо-мистецький виступ, що готували 2,5 місяці.  Хотілося передати звичаї та традиції святкування Великодних свят західного регіону.

Після виступу директор школи, Віктор Шулік, згадував, як їм доводилося кілька разів тікати з міста, як міняються життєві цінності в одну мить. Парадоксально, але вже з власного досвіду п.Віктор розповів, що найперше потрібно рятувати зі шкільного майна  трудові книжки, журнали та особові справи учнів, і все поміщається у 2 мішки. Як вам досвід?

А найважливіше з домашнього начиння – у 6 мішках: документи, гроші та одяг. Жах!

Директор провів нам екскурсію школою та прилеглою територією. Він розповів, що власними силами після уроків виконує усі ремонтні роботи у приміщенні . У навчальному закладі патріотизм відчувається у кожному класі, у кожному куточку. Мурали на стінах школи , виконані французьким художником, надзвичайно життєві та символічні.

На нашій виставі у школі був присутній молодий хлопчина – солдат Володимир, який є снайпером. Він розповів нам кілька випадків з власного досвіду. Відразу після виступу боєць вирушив на фронтову лінію.

І ось кульмінація нашої поїздки – 44 артилерійська бригада. Одна з небагатьох , яка четвертий рік без ротації. Військова частина, у якій солдати з приміщення складу самотужки зробили капличку: іконостас, вівтар, на стінах образи, вишиті рушники, а один із найбільших образів намальований солдатом цього взводу. Вражаюче видовище!

У наш творчий виступ саме тут, просто неба, ми вклали все: тепло, любов, душу… І якщо у школі ми бачили і чули щирі посмішки, щедрі оплески, то у військовій частині це були  сльози на очах, солдати не соромились своїх емоцій, адже кожен з них , напевно, поринув у свої родинні спогади. Це найцінніший доказ того, що все задумане нами вдалося. Це найприємніша мить , яку нам подарували військовослужбовці. Звичайно, ми передали хлопцям продукти харчування, засоби особистої гігієни, солодощі, а також малюнки та листи, в яких івано-франківські учні висловили свої щиру почуття та побажали швидкого повернення до рідної домівки. Вражає те, що стіни у військовій частині завішані дитячими малюнками і те, з яким трепетом солдати ставляться до них, їхніх оберегів.

До готелю їхали мовчки, кожен був під враженням від побаченого та пережитого за цей день.  Армія має силу, коли в неї надійний тил. Ми повинні такими стати. Лише відчуваючи нашу підтримку, вони продовжують боротьбу, бо знають, що за ними стоїть народ України. Допомога військовослужбовцям може бути різною. Головне мати бажання. Навіть душевні листи, дитячі малюнки надихають їх, дають наснагу далі жити і воювати. І поки бійці стримують ворога, треба їм допомагати та всіляко підтримувати – морально та матеріально.

Ми чітко зрозуміли, що війна «десь» і війна «тут» - це стан сприйняття з протилежних полюсів. Тому вклоняємося і дякуємо воїнам "там" за те, не здригаємося щодня від вибухів і пострілів «тут».