Зі старшим солдатом Дмитром Мішаніним я познайомився у палаті Білоцерківського військового госпіталю, де він перебуває на реабілітації після важких операцій у Харкові та Києві. Дмитру важко підніматися з лікарняного ліжка, він ледь пересувається на милицях, але оптимізму не втрачає. Чоловік переконаний, українці народ непереможний.

Дмитро родом із Черкаської області. Отримавши повістку під час третьої хвилі мобілізації, без вагань прибув до військкомату, незабаром відбув на навчання до Мукачевого, аби стати навідником-оператором БМП-2 у 128-й гірсько-піхотній бригаді.

 Невдовзі наш підрозділ направили до Станиці Луганської, де ми тривалий час несли службу на блокпосту «Сталінград», обороняючи найсхідніший український форпост на Донбасі, розповідає Дмитро.

«Сталінградом» блокпост назвали через зруйновані навколо будівлі, понівечений ліс та безліч виведеної з ладу військової техніки, як колись у однойменному місті під час Другої світової війни.

Після ротації та короткого відпочинку Дмитро знову повернувся на передову, але цього разу продовжив боронити рідну країну на Донеччині, в селі Малоорлівці на Дебальцівському напрямі.

Бої тривали щодня, терористи потужно обстрілювали українські позиції із різних видів зброї. Та наші солдати не залишали позицій.

На пересувному посту, обладнаному на базі автомобіля «Урал», ми патрулювали прилеглу до села територію праворуч ліс, ліворуч поле. Усе було заметене снігом. Того дня в кабіні вантажівки їхали водій, сапер та командир відділення, а в кузові я та ще троє товаришів, пригадує Дмитро. Подолавши кілька кілометрів, натрапили заднім колесом на протитанкову міну.

Автомобіль підкинуло в повітря. Вибуховою хвилею солдатів винесло із кузова «Уралу».

Перше, що я подумав, коли прийшов до тями, що завис на гіллі дерева, високо над землею, розповідає Дмитро, але секунд за тридцять відчув запах та тепло крові під собою. Оговтався та зрозумів, що лежу на землі. Від автомобіля мало що залишилось, у повітрі літали палаючі залишки тенту, було багато диму, яскраво горіли колеса… Лунали крики та стогін товаришів.

Старшому солдату Мішаніну осколками роздробило п’яту. Він також отримав складний перелом лівої руки. Та, дякувати Богу, Дмитро, як й решта українських військовиків, що їхали в кузові, залишилися живими.

Тим хлопцям, що були в кабіні вантажівки, пощастило більше цілі та неушкоджені, вони швидко надали першу медичну допомогу пораненим товаришам та на ношах, під шквальним обстрілом із мінометів, винесли їх у безпечне місце.

Я пам’ятаю, як наш сапер наклав мені на ногу джгута і бив мене по щоках, аби я не втратив свідомість, та обколював ногу знеболювальним. Потім хлопці несли мене на саморобних ношах по колії на снігу, що залишилася від нашого «Уралу», аби не натрапити на чергову ворожу міну.

Після цих трагічних подій поранених доставили в лікарню у Дебальцеве, там їх прооперували та тієї ж ночі перевезли у військовий госпіталь у Харкові, а потім і до Києва.

Лікарі у столиці пообіцяли, що ходитиму. Я вірю, що все буде добре!