26 серпня. Віталія Діброва призвав до війська дніпропетровський військкомат. У мирному житті він охоронець, коханий чоловік і батько. Зі сльозами на очах на війну його проводжають дружина й дворічна донечка: «Татку, повертайся скоріше, я буду чекати на тебе…»

За декілька днів він опиниться в справжнісінькому пеклі. Аж п’ятдесят чотири доби боїв у донецькому аеропорту. Передишки там не було. Постійні обстріли, смерть товаришів, здавалося, що руйнується Всесвіт. Дедалі більше відчувалося психологічне, фізичне й моральне виснаження. Такий тиск не кожен здатний витримати.

Якось він мимоволі став свідком однієї розмови колег по «пекельному цеху»: «Якби ми не підтримували братерські стосунки, напевно, українського війська вже не було. Ми народ добролюбивий, маємо триматися разом…» Ці слова він потім неодноразово згадував…

…22 січня. Селище Красний Партизан. Двадцятеро наших вояків тримають два пости. Близько дев’ятої ранку лунає перший постріл. За мить вогневими кулями з «саушок» та систем залпового вогню терористи намагаються стерти з української землі військових і тамтешніх мирних мешканців.

Наші хлопці вперто утримують позиції. Перший залп, другий, третій… Відповідь ворога ще жорсткіша. Сили нерівні. Метрів за десять від Віталія розривається міна. Постріл з танка, вогонь, пил, в очах темніє і страшенний біль… Ударною хвилею його покалічене тіло відкидає далеко в яму…

…До тями він прийшов лише за кілька діб. Контузія, покалічена рука… Набряклі, холодні, як лід, ноги. «Дякувати Богові, телефон працює», подумав хлопець. За СМС-коректуванням товариша Віталій рушив у бік своїх. Цей надскладний шлях боєць, напевно, не забуде ніколи. Минаючи мінні поля, переборюючи страшенний біль, крізь темряву морозної січневої ночі, на напівзігнутих ногах, він маленьким ліхтариком підсвічував собі дорогу до своїх. Аж раптом побачив будинок, у віконці якого тремтіло світло від заплаканої свічі. Зазирнувши у віконце, Віталій побачив старенького дідуся, який дивився на ікону й мовчки плакав. Десь неподалік було чутно голоси ворожого патруля. Він розумів, що, зайшовши у будинок, наразить старого на небезпеку. Як відомо, терористи не жаліють тих, хто переховує «бандерівців» і «рабовласників», тому вирішив йти далі. Вийшов на дорогу. «Тільки б не помітили», промайнуло в голові. Аж раптом: «Стоять, я сказал! посипались постріли вгору з чотирьох автоматів. — Оружие на землю, быстро! Следующая очередь твоя!»

…28 січня. Полон… Клітка два на два метри. На тарілці жменька перлової каші, у склянці зафарбована вода… Калюжа крові на підлозі… Допити, знущання, побої.

Майже щодня його вели на розстріл, викручували руки й ноги. Інформацію вибивали в прямому сенсі слова. «Артиллерист, ты должен сдать нам карты…» У відповідь посмішка й напівживе мовчання.

А потім за розпорядком дня  перегляд фільмів. Але не простих, спеціальних, психологічних. Десь два-три рази на день те насильницьке відео транслюють місцевим і бойовикам для формування в них люті й ненависті до українців. Фантастична антиукраїнська гидота із ряду брудного сюрреалізму про ґвалтування жінок, поїдання дітей руйнує їм мозок щодня. Постановки жахливої хворобливої фантазії здавались страшнішими за марення навіженого. Такого бруду він ще ніколи не бачив… У думках мимоволі промайнуло: «Зрозуміло, звідки ця лють до всього українського. Мені вас шкода. Ви хворі люди, у вас немає нічого святого…»

…5 лютого. З боку «ДНР» джип із сиреною, автобус, вісім машин, у кожній з яких один полонений і два бойовики-охоронці. «Вставай. Дарим тебе жизнь за храбрость и стойкость».

Тремтіння рук, пульсуючі думки… Але головне Віталій повернувся, як просила, проводжаючи на війну, його донечка…