Уже майже місяць минув відтоді, як солдат протитанкового взводу 1-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Леонід Хмельков отримав важке поранення, боронячи донецький аеропорт. Він один із тих, кого називають «кіборгами».

Зважаючи на важкість поранення, солдату доведеться ще довго пролежати на лікарняному ліжку. Та хлопець запевняє, що жодної секунди не пошкодував, що пішов захищати країну. І додає, що не хотів би іншої долі. Своєю величезною любов’ю до України, мужністю та неймовірною жагою до життя цей юнак день у день дивує тих, хто його оточує.

Леонід сирота. Хлопця та його молодшого брата виховувала бабуся Галина Тихонівна.

 Даремно мене називають «кіборгом», бо насправді «кіборг» це моя бабуся! жартує боєць. Вона, коли була молодою жінкою, в одну мить втратила двох найближчих людей: чоловіка та доньку мою маму. То був нещасний випадок… Та бабуся не втратила віри, не опустила руки. Вона не віддала нас із братом до притулку, як їй всі радили. Не побоялась, що не прогодує на свою пенсію двох шибайголів. Навіть більше якимось дивовижним чином бабуся робила так, що ми ніколи ні в чому не знали нужди. Завжди були нагодовані та вдягнені. Бабуся всіма силами намагалась замінити нам маму і тата. Я безмежно вдячний їй за все, що вона зробила для нас із братом.

Мабуть, бабуся Леоніда і справді доклала всіх сил, щоб виховати його справжнім чоловіком. Коли в Україну прийшла війна, він без вагань пішов до війська. Психолог за освітою, Леонід завжди прагнув бути там, де потрібна допомога. Втім на Схід все ж вирішив йти не як лікар людських душ, а як воїн.

 Це мій обов’язок, не більше того, а випробувань я ніколи не боявся. Я навіть не розумію, коли до мене приходять незнайомі мені люди і дякують,  щиро дивується «кіборг».

Леонід був одним із тих, хто спочатку відбивав від терористів телевежу на горі Карачун, а згодом і сам Слов’янськ. Потім вони звільнили Краматорськ.

За збігом долі наречена Леоніда Аліна родом зі Слов’янська.

Ми познайомились із Аліною задовго до початку війни, і тоді не могли й уявити, що я братиму участь у звільненні її рідного міста, — каже Леонід.

В один із вечорів у батальйоні Леоніда оголосили виїзд на завдання.

 Я був у складі передової групи на двох БТРах. Тоді ми лише здогадувались, куди саме направляємося. До пункту призначення приїхали пізно вночі. Це був донецький аеропорт. Було завдання захопити цей стратегічно важливий об’єкт і зачистити населений пункт Спартак. Ми тричі штурмували його… Втратили чимало людей… Але завдання виконали,  хвилюючись, згадує «кіборг».

 Трохи згодом терористи відбили в нас аеропорт. Я пам’ятаю той запеклий бій, снаряди й міни щільно лягали один поряд з іншим. Тоді загинуло багато моїх бойових товаришів. Але ми відстояли позиції, розповідає Леонід.

Згодом на наших бійців посунули ворожі танки. Леонід підготувався до бою. Раптом за кілька метрів від нього розірвався снаряд.

 Я одразу зрозумів, що сталося лихе, — пригадує солдат. — Пекучий біль пронизував усе тіло. Я хотів поворухнути лівою ногою, але не зміг. Тоді я подивився і побачив, що вона якось неприродно вивернута. Я зміг тільки трохи відповзти від місця вибуху на ліктях та гукнути про допомогу.

Військові лікарі примчали швидко. Поклали Леоніда до медичного БТРа «Святий Миколай», надали першу допомогу. Але виїхати з термінала не могли, тривав запеклий бій, бійці опинилися в оточенні. Близько години медики намагалися зупинити кровотечу з ноги. Знеболювальне, що вводили солдату, не зменшувало його страждання. Через годину вдалося пробити кільце оточення, й санітарний БТР прорвався з території аеропорту.

Леоніда привезли до польового госпіталю, що містився в підвалі будинку найближчого населеного пункту. Тиск швидко падав, утім хлопець жодного разу не втратив свідомість. Пам’ятає добрі очі лікаря, що погладив його по голові, прошепотів: «Добраніч, синку» та ввів наркоз.

 Наступного ранку я прокинувся у дніпропетровському госпіталі з трубкою в горлі, яка страшенно заважала, згадує кіборг. Подивився на своє тіло: воно було в якихось катетерах та крапельницях, немов у павутині. Трохи згодом, зважаючи на складність травми, мене перевезли до київського шпиталю.

Осколок від снаряду пройшов крізь ліву ногу військовика й розтрощив тазостегновий суглоб. Зараз лікарі роблять усе можливе, аби врятувати Леоніду ногу, але гарантій поки що не дають, бо травма надскладна. Стан хлопця й досі залишається важким.

Його бабуся та кохана дівчина весь час опікуються пораненим солдатом. Понад усе ці дві найрідніші для нього жінки хочуть, аби він видужав. Своєю чергою Леонід запевняє, що з такою підтримкою він ще й на танці бігатиме!