Олег Кіращук – відомий український писанкар, чиї роботи зберігаються у багатьох музеях України та в приватних колекціях за кордоном. Проте Майдан змінив його життя, змусивши відійти від творчості, а коли російська армія перетнула український кордон, то чоловік, не задумуючись, добровольцем пішов служити у ЗСУ і зараз воює у 128-ій гірсько-піхотній бригаді.

На сході Олег Кіращук був розвідником, брав участь в обороні Дебальцевого і зараз мріє про те, аби ця війна закінчилася і він зміг домалювати свої незавершені роботи.

- Олеже, що такого відомого писанкаря спонукало піти воювати на схід?

- Це дуже довга історія, починаючи від того, що я колись виховувався на книжках. Ще при Союзі розвивалась любов до Батьківщини, тоді це ще була любов до Радянського Союзу. А далі це все перекинулося на українську культуру, писанкарство. Великий вплив справила на мене сім’я. Моя мама – народна художниця, родом з села. Вона ніде не вчилася, але гарно вміла малювати, і її тато, мій дідусь, теж гарно вмів малювати, хоча також ніде не вчився. Це все прищепило мені велику любов до нашої культури. Дуже сильно мене вразила поїздка до Естонії, де я зустрів старосту УГКЦ, який вразив мене своїм патріотизмом. А далі був Майдан, Небесна сотня. До того ж я цікавився історією. Сильно не хочу вникати в нашу минувщину, але тим не менше УПА, бандерівці, козаки. Це все разом склалося до купи і я просто не міг не поїхати. Сім’я, звичайно, не дуже хотіла, щоб я їхав, боялися за мене.

- Ви брали участь в обороні Вуглегірська, Дебальцевого. Скажіть, де було найважче?

- Найважче мені було у Вуглегірську. За ті півроку, що я був у зоні АТО, на інших позиціях було відносно спокійно, а вже коли забрали під Вуглегірськ, то там були тиждень. Це був найбільш критичний час. Тоді сепаратисти пробували прориватися, і ми всі розуміли, що там довго не протримаємося. Там було дуже важко фізично і психологічно. А морально я себе підтримував тим, що подумав: були колись козаки, які воювали за Україну, вони гинули і мали сім’ї так, як і я маю. Були бандерівці, армія УПА, потім Герої Небесної Сотні, і мені було приємно, що я зараз знаходжуся у їхній компанії.

Я доброволець, ідейний, грубо кажучи. У Вуглегірську я працював артрозвідником(коригувальником вогню). Доводилося дуже сильно ризикувати, але я знав, що передаю координати, по тих координатам б’є наша артилерія, і противник несе великі втрати. Тому морально важко не було, я був задоволений і щасливий, що я корисний. Було важко фізично і психологічно. Ми спали по три години буквально. Було виділено 6 годин на сон, але з тих шести годин я міг спати тільки три. Спали в бліндажі, а за якихось вісімсот метрів стріляли сепаратисти, і всі розуміли, що в будь-який момент може статися все, що завгодно. Ми були дуже виснажені.

Коли танки противника прорвали оборону, то я зрозумів, що одними автоматами відбити атаку ми не зможемо. Подумав, що настав мій час, кинув гранату, розвів вусики і був готовий підриватися. Але, на щастя для мене, приїхала піхота противника і я зрозумів, що ні , треба ще повоювати. Гранату запхав в кишеню назад і разом з напарниками вступив у перестрілку. Отак.

Та попри весь армійський дурдом я гордий тим, що служу в Збройних Силах України.                                                                                Христина Павлучкович

 

 

 

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ "КІБОРГ" ІВАН ШОСТАК

Майже місяць 32-річний боєць 81 аеромобільної бригади

Іван Шостак лікується у німецькому військовому шпиталі

Іван Шостак родом із села Мала Загорівка Бобровицького району Чернігівщини. Під час оборони Донецького аеропорту Іван завозив «кіборгам» усе необхідне, звідти вивозив поранених та убитих бійців. Машину Шостака розстріляли сепаратисти. Товариш загинув, Іван врятувався. Але був дуже тяжко травмований. Близько трьох діб пролежав під завалами. 20 січня потрапив у полон до донецьких сепаратистів. Його відвезли до донецького шпиталю, де, вважає Іван, його врятували місцеві хірурги. У лікарні його буквально допитували журналісти російського телеканалу. Інтерв'ю, де знесилений боєць з гідністю відповідає падлюкам, зробило Шостака відомим не лише в Україні.

Після визволення з полону на початку лютого Івана перевезли до Київського військового шпиталю. Більше місяця лікарі рятували травмовану руку, що близько трьох діб залишалася знекровленою.

У Київському шпиталі Івана також оперував спеціаліст із Донецька Олександр Борзих. Травматолог, який володіє технікою пластичних операцій.

— Такі операції в Україні можуть виконувати всього кілька людей, — зазначив Олександр Миколайович. — Усе загалом ішло добре. Але оскільки м'які тканини загинули, то загинули і стінки судин. Ми тричі міняли судину, намагаючись відновити основний шлях кровотоку. Четвертий раз вшивати судину не наважились. Адже зрозуміли, що можемо втратити не лише руку, а й самого хворого.

Плече Івана вдалося врятувати (верхня частина руки від ліктя).

Іван Шостак відлетів до Німеччини 20 березня разом з іншими 16 бійцями з військового шпиталю. Питання про лікування нашого земляка за кордоном вирішувалось на рівні перших осіб України та Німеччини: Петра Порошенка та Ангели Меркель. У відправленні поранених українських бійців узяли участь постійний заступник посла Федеративної Республіки Німеччини Анка Фельдгузен, керівник лікарської бригади Бундесверу (збройні сили Німеччини) полковник медичної служби доктор Міхаель Уль, заступник міністра оборони України — керівник апарату Петро Мехед, радник Президента України Ольга Богомолець, представники медичного забезпечення Збройних сил України і представники медичної служби аеропорту «Бориспіль».

Слава Героям!

 

 

БІЙЦЯ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ, ПРОВЕЛИ В ОСТАННЮ ПУТЬ НА КОЛІНАХ

Прощатися завжди важко. Особливо тоді, коли людина пішла від нас назавжди. 10 квітня Обухівщина прощалася зі своїм сином, героєм Олегом Миколайовичем Тимком, який загинув 7 квітня в селищі Опитне Донецької області від осколкового поранення під час обстрілу.

В повітрі лунала пісня-реквієм Небесної сотні “Плине кача по Тисині”. Так зустрічали Олега. І зустрівши, відразу прощалися з ним назавжди. Молодий тридцятирічний хлопчина віддав своє життя за нас, за наше майбутнє, за майбутнє нашої України. Хочеться без пафосу, без високопарних слів. Під час прощання з Олегом лунали саме хороші слова, щирі і теплі. Слова скорботи, сповнені гордістю і повагою.

Про життєвий шлях героя розповів мер міста Олександр Левченко. Почав з навчання у ЗОШ 3. Закінчивши 9 класів, він продовжив освіту у кооперативно-економічному коледжі. В 2003 році-служив в Збройних Силах України. Після строкової служби працював на Київському картонно-паперовому комбінаті. З перших днів війни він вже був у лавах воїнів-атовців.

Генеральний директор ПАТ ККПК Віталій Бойко у своєму виступі згадував Олега як сумлінного працівника і просто хорошу людину, наголошуючи на тому, що вся сім’я Тимків працювала на комбінаті практично з перших днів утворення підприємства.

Дмитро Клабуков, військовий комісар Обухівського району, розповів про те, що Олег Тимко був призваний 18 травня 2014 року до батальйону територіальної оборони “Київська Русь”, де і проходив службу.

Від педагогічного колективу ЗОШ 3 виступив вчитель історії Госедло Василь Іванович зі словами скорботи і співчуття, підтримуючи національний дух присутніх заключними словами:  “Ми повинні усвідомити, що ці втрати молодих синів і дочок, не повинні пройти даремно для нашого народу. Ми повинні згуртуватись і не дати нашій державі втратити незалежність!”

Колишній командир 11 батальйону територіальної оборони “Київська Русь” полковник Валерій Вовк розповів про обставини загибелі Олега: “Я пишаюся, що служив з такою людиною. Коли його побратими під час обстрілу отримали поранення, він разом з ще одним воїном, який також загинув, Віктором Гуменюком, кинулися виносити поранених з поля бою. Але підірвалися на міні і отримали поранення, не сумісні з життям.”

Щирі слова прощання з героєм висловив офіцер батальйону Денис Чижов, згадуючи  свого побратима, як хорошого товариша, сміливого воїна і справжнього патріота.

На чорному постаменті посеред площі стояла труна з тілом героя, доверху вкрита квітами. З портрету на нас допитливо дивилися його очі. Над його головою майорів прапор України, як символ невмирущого подвигу і звитяги наших захисників. Герої не вмирають!

Олега Тимка провели в останню путь його земляки, схиливши голови і преклонивши коліна.